Розмова несподівано припинилася.
— Про молодих учителів і таке інше! — вигукнув хтось.
І от на кафедру зійшов рудий парубок років двадцяти чотирьох, узяв крейду і написав на дошці: «Геть нових учителів!»
Клас загудів. Атлетичного складу, хоч і невисокий на зріст чоловік на прізвище Кінаст, — у свої двадцять п’ять років він був зовсім лисий, — поправив:
— Геть нових учителів-бездар!
Перший не погодився внести поправку, але Кінаст зашипів на нього:
— Мій брат теж буде вчителем, тварюко!
Напруження зростало. До дошки підійшов хтось третій, стер попереднє речення і замість нього написав: «Старий мотлох — на смітник!»
Одноокий Букк, що досі тихо й байдужо сидів поряд з Гольтом, раптом пожвавішав. Він підвівся, ткнув себе пальцем у груди й запитав:
— Може, я виступлю? Може, дасте мені сказати? Я вмію говорити! Я можу виголошувати промови перед масами, проповіді про каяття, звернення до народу, у мене великий ораторський хист. Я можу підбурити всіх. Хочете, я за три хвилини підніму всю школу? Я дещо тямлю в істерії мас. Отже, гаразд! Промова проти старих базік-учителів!
І він уже забрався на стіл, рвучко, наче маріонетка, здійняв угору руки, стиснув кулаки; його понівечене шрамами обличчя спотворилося, він заверещав:
— Учні! Учениці! Звільнені шкільні маси!
— Заткни пельку, чоловіче! — гаркнув Гофман і штурхонув його милицею в спину. Потім він пострибав на милицях до дошки і витер написане.
Двері розчинилися, учні встали. На кафедру піднявся чоловік. Готтескнехт.
— Добрий ранок, — привітався він. — Сідайте, будь ласка. — Він окинув поглядом учнів; на якусь мить очі його зупинились на Гольті. Він непомітно кивнув йому. Потім сказав: — Я —
Готтескнехт, учитель німецької літератури і ваш класний керівник. Ті, хто знає мене, говорять, начебто я справді «слуга божий», а хто заважатиме на уроках, той швидко переконається, що я слуга самого чорта.
Коли він це сказав, у Гольтовій уяві враз так чітко постала інша картина, абсолютно відмінна і одночасно така схожа, що він на кілька секунд аж очі заплющив.
Так само, як тоді, давно, Готтескнехт додав:
— Я ніколи не читаю моралі, але я весь час ставлю оцінки, від одиниці до п’ятірки, і від цього багато що залежить, оскільки ви збираєтесь за півтора року одержати атестат зрілості.
Після цього він, заклавши руки за спину, почав ходити вперед і назад поміж столами.
— Я розраховую і надалі залишитись у цій школі і буду вашим керівником аж до випускних екзаменів, хоч ваш клас і математично-природознавчого ухилу. Але ваш учитель математики, доктор Еберсбах, як директор школи, не може взяти на себе ще й керівництво класом. Мені хотілось керувати спеціальним класом, таким як ваш, от я й зголосився. Я на вас покладаю великі надії.— Готтескнехт зненацька став і, обернувшись до учнів, окинув кожного поглядом. — Ми всі пливли в одному човні, — мовив він. — Всі ми однаково помилялися. На всіх нас лежить та ж сама провина. Давайте ж спробуємо за наступні півтора року разом позбутися наших помилок.
Ці слова справили враження не лише на Гольта. Але раптом тишу порушило покашлювання. То кашляв рудий Гейслер, що написав перед цим на дошці: «Геть нових учителів!»
Готтескнехт, мимохідь зиркнувши на нього, продовжував:
— В мої наміри не входить увесь цей час, доки я викладатиму німецьку літературу, напихати вас сухими фактами. Ідейна боротьба з полишеною нам духовною спадщиною — ось що повинно стояти на першому плані навчання. Проте для цього мені потрібна ваша допомога. Ми, німці, завжди надто багато вірили і надто мало знали. Я судитиму про вас не з того, що ви запам’ятаєте, а з того, як ви навчитесь мислити.
— Мислення вільне! — кинув хтось серед тиші. Це знов-таки був Гейслер.
Готтескнехт спинив свій погляд на останній лаві.
— Від чого? — запитав він. — Невже ваше мислення вільне від упереджень? Щось не йму віри!
— Те, що я думаю, — пояснив Гейслер, — нікого не обходить!
— А як ви себе почуваєте? — люб’язно запитав Готтескнехт, і Гейслер, спантеличений цим несподіваним запитанням, пробелькотів:
— Дякую… добре.
— То, може, ви будете такі ласкаві встати, коли розмовляєте з класним керівником, — спокійно, хоч і дещо гостро додав Готтескнехт. Гейслер неохоче підвівся і втупив погляд у стелю. — Ми ще поговоримо про свободу мислення, — сказав Готтескнехт. — Я не забуду якось іншим разом надати вам можливість висловитися з цього приводу.
Після уроків учні залишились, щоб обрати старосту, який водночас представляв би клас у шкільній раді. При цьому спалахнула нескінченна суперечка. Гофман перш за все ткнув собі в зуби смердючу цигарку.