— Годі! Які в кого пропозиції?
Аренс, на превеликий подив Гольта, висунув кандидатуру Гейслера. Гейслер посміхнувся і запропонував обрати Аренса. Тоді Гофман, що записував кандидатури, кинув олівець і потягнувся до милиці.
— Про оцю перукарську модель, — вигукнув він, показуючи на Аренса, — про цю розмальовану мавпу нічого й говорити! Я не дозволю, щоб мене представляв такий тип! — І він запропонував свою кандидатуру. А що після цього більшість уперто наполягала на таємному голосуванні, то спершу треба було підготувати бюлетені і знайти урну. Гольтові ця комедія давно набридла. Він вийшов у коридор.
На думку спав шкільний розпис: фізика, хімія, математика, іноземні мови — його це аніскілечки не цікавило. Ні! Він не тішив себе ілюзіями — у школі йому не місце. І свідомість того, що тепер йому щодня, взимку і влітку, доведеться сидіти в оцьому похмурому класі, гнітила його.
«Ідейна боротьба, — думав Гольт. — Цікаво, чи сам Готтескнехт як слід знає, що воно таке?»
До Гольта підійшов Аренс.
— Гофман може бути взірцем вульгарності, — сказав він, — як ви гадаєте? Між іншим, він соціал-демократ.
Униз сходами спускалася молоденька дівчина, проходячи повз хлопців, вона глянула на них і кивнула Аренсу. Гольт упізнав її; він дивився дівчині услід і бачив, як вітер шарпонув її волосся, коли вона проходила крізь двостулкові двері.
— Хто це?
— Баумерт, Анжеліка Баумерт, — відповів Аренс. — Вона живе в нас із своєю бабусею. Отже ми можемо не брати в дім переселенців. Гарненька крихітка, правда ж? Але справжньою красунею вона ще тільки буде!
Гольт мовчав. Він думав про Гундель. Тепер він їй, так само, як і батькові, міг доповісти про виконання наказу: «Я знову ходжу в школу, не маю ані найменшого уявлення навіщо, але ходжу».
— От ми й знову ходимо в школу, — промовив він до Аренса, — і при цьому жоден з нас не знає, що з нами буде. Хіба це не абсурд?
— Йдеться зовсім не про те, знаємо ми щось чи не знаємо нічого, — відповів Аренс. — Ми приречені на загибель, скільки б нам не повторювали, що німецька держава залишиться!
Їх покликали. Нарешті можна було приступити до голосування. Кожен одержав бюлетень, на якому були написані чотири прізвища. Гольт узяв олівець, навхрест перекреслив свій бюлетень двома жирними лініями і ткнув його у щілину картонного ящика. «Я не братиму участі в цій комедії», — вирішив він.
Старостою обрали Гофмана.
Одного жовтневого вечора, в дощ і холод, Гольт зустрівся з Гундель.
— Як твої шкільні справи? — запитала вона.
Школа щодалі все більше гнітила його. Він нічого не вчив, а лише відкривав у своїх знаннях усе нові й нові безнадійні прогалини. Але принаймні хоч батько дав йому спокій.
Гундель ішла поруч з ним. її коричневе пальто з штучної тканини було для неї вже замале. Вона розповідала про те, про се: вчора до восьмої простояла за картоплею, сьогодні взагалі не мала часу.
— Ходімо зі мною, — запропонувала Гундель. — Ти можеш нам допомогти! — І вона з захопленням розповіла, що їхня група готує агітаційний вечір.
— Коли ти тоді втік, — сказала вона, — Горст нарешті зрозумів, що не можна обмежуватись одними доповідями. Сьогодні нас буде зовсім мало, ходімо зі мною! — благально попросила Г ундель.
Гольтові було байдуже, де він проведе вечір. Хотілось тільки бути з Гундель, і вона могла вести його, куди їй заманеться, хай навіть у барак, в якому гуляли протяги.
Тут, у мерехтливому полум’ї парафінових свічок, Гольт побачив незнайомі обличчя. Поряд з ним — Гундель, а праворуч від неї — дівчина років двадцяти в рогових окулярах. Навпроти Гольта — Шнайдерайт, а поруч із Шнайдерайтом жвавий п’ятнадцятирічний хлопчина з солом’яного кольору волоссям, зухвалим поглядом, у завеликому як на нього картузі. Гольт сидів байдужий і спокійний, майже в миролюбному настрої; йому страшенно хотілось їсти, а тому було не до сварок. Гундель, здавалося, не мала наміру залишати це товариство. Нехай буде й так. І лиш одне дратувало Гольта — присутність Шнайдерайта.
Горст Шнайдерайт схилився над блокнотом. Брови в нього зрослися на переніссі, пасма чорного волосся спадали на насуплене чоло. Він, напевно, був загартований, бо незважаючи на холодний жовтневий вечір і пронизливий вітер, що із свистом вривався в усі щілини барака, піджака свого кинув на спинку стільця і лишився в тоненькій трикотажній сорочці з короткими рукавами. Голі жилаві руки лежали на столі. Мускулисті передпліччя різко контрастували з навдивовижу тонкими кистями.