«От і все. З Бернгардом покінчено». Він закляк на місці і, майже стогнучи, запитує:
— Це означає, що мене звільнено?
«Наївний чоловік».
— Досить! — Нарешті й батькові урвався терпець. Він ляскає долонею по столу. — Годі молоти дурниці! Ніхто вас не збирається звільняти. Це ви нам погрожували піти звідси, якщо представник виробничої ради не піде, а він лишиться тут, вам зрозуміло? Ніхто вашого дитячого ультиматуму не підтримає, ми не маємо права наказувати виробничій раді. Чи ви, зрештою, це второпали?
— Чого ж ви в такому разі кричите? — Це вже відступ. — Я маю чудовий слух, і вам нічого кричати! — І Бернгард знову сідає на своє місце.
Неприємно, справді неприємно дивитись на цього чоловіка, який зараз удає, наче нічого й не сталося. Бернгард розкриває блокнот і буркотить:
— Може ми, зрештою, приступимо до роботи!
А Бльом ще не знає Бернгарда й одверто сміється. Бернгард кидає на нього гнівний погляд. Бльом, злякавшись, ураз стишується і мовчки сидить за столом. А Шнайдерайт і досі поряд з Гундель. Він трохи зблід, проте тримається впевнено, як ніколи. Він не пішов з кімнати як переможений, ні, ніхто не має права вигнати його звідси, і це зараз просто написано на його обличчі.
Але, на щастя, все, що тут відбувалося, анітрохи не цікавило Гольта, не обходило його. Йому не було ніякого діла до Шнайдерайта. Він опинився тут, дякуючи випадку, і сидів абсолютно байдужий до всього. А хіба йому не однаково, про що зараз говоритиме Мюллер. Мюллер заговорив про те, що ні залізничне управління, ні будь-яка інша установа неспроможні відбудувати до приходу зими заводську вітку, що завезти вугілля на зиму старезним грузовиком також неможливо, що запасів вистачить усього лиш до різдвяних свят і таке інше. Ні, це справді не цікавило Гольта, нехай собі говорять скільки завгодно, нехай Гаген на своїй логарифмічній лінійці підраховує запаси вугілля, а Шнайдерайт замислено постукує олівцем по записній книжці.
— Як же так, а невже під’їздну вітку не можна відбудувати власними силами? — запитує несподівано Бльом.
— А пошкоджений міст через річку? — додає батько.
І Бльом раптом засовався, закрутився. «Дивна якась він людина!»
— Ви мені пробачте, але будівництво такого мосту не становить ніяких труднощів!
— Скажіть коротко і ясно: можемо ми вітку разом з мостом відбудувати самі чи ні? — звернувся Мюллер до Бльома.
Бльом, зовні такий спокійний, в душі, видно, аж палав од нетерпіння.
— Якщо ви розв’яжете питання з матеріалами і одержите на одній з будівельних фірм необхідну робочу силу…
— Будівельна фірма, — почувся бас Шнайдерайта, — навіщо нам фірма? Ми самі все зробимо!
Це звучить хвалькувато, але Бльом киває головою, Мюллер також киває, а батько говорить:
— Найкраще буде, коли ми відразу ж обговоримо й деталі, тому що наступного тижня не матимемо коли й вгору глянути.
«А тут сидиш і відчуваєш, що ти нікому не потрібен, перебиваєшся з дня на день, ходиш до школи, аби лише мати спокій, не знаєш, що з тобою буде далі, не бачиш ніякого виходу, завжди і скрізь відчуваєш себе чужим».
Гольт непомітно вийшов.
Танцювальний зал Ноймана відразу ж за рогом. У Гольта ще було кілька барвистих банкнотів, які він одержав при звільненні з табору військовополонених. У підворітті він побачив постать у світлому пальті — Карола Бернгард.
Карола чекала на свого батька. Вона розповіла Гольтові, що вчиться на курсах перекладачів, а що додому йти далеко, то вона завжди намагалася застати на роботі батька, щоб їхати разом машиною.
— Я рада, що так скоро знову зустрілась з вами, — сказала вона. — У тоненькому літньому пальті Карола мерзла.
— Ми можемо посидіти в приміщенні, у мене в кімнаті, нагорі.— Він сказав швейцарові, де Бернгарду шукати дочку.
Карола увійшла до порожньої холодної мансарди і вигукнула:
— Як можна тут жити! — Дівчина підійшла до вікна. На заводському подвір’ї горіло кілька дугових ліхтарів. — Завод… Руїни…
Гольт підсунув їй табуретку. Карола сіла і, закинувши ногу на ногу, обхопила руками коліно. А Гольт, як і досі, стояв, спершись плечем на стіну.
— Ми живемо за містом, у Гогенгорсті, — розповідала вона. Він слухав її, прислухався до її виразного голосу. — Гогенгорст лежить з самого краю західного передмістя, поміж пагорбами.
Слова Кароли оповивали його, мов павутиння. її волосся мінилося шовком. Вона була тоненька, струнка й подобалася йому.
— Там, на околиці, ніщо не зруйноване, — вела далі Карола, — немає руїн, одні вілли й садки.
«Вілли й садки…»
— Це як у Бамберзі, у моєї матері, де я жив раніше, — промовив Гольт. І він пригадав світлий, обвитий плющем будинок, південна сторона якого була геть уся із скла; пригадав роки дитинства, ранню молодість — картини, які давно вже не тривожили його уяву.
— Коли ви могли так чудово жити, навіщо було приїздити сюди?
Гольт притулився головою до стіни.
— Можливо, я гнався за ілюзією, за мрією. Але облишмо це! — Він витяг з кишені сигарету і запалив. — Розкажіть іще що-небудь!
Не роздумуючи, вона знову почала говорити:
— Я можу годинами стояти біля воріт нашого саду і дивитись на Гогенгорст. Він завжди чарівний, і кожного місяця — по-іншому. Зараз, у жовтні, також. Я нічого так не люблю, як осінь, — сказала вона і звела свої великі очі на Гольта.
— Чому саме осінь? — запитав він.
— Можливо, тому, що восени, коли дивишся на поля, ліси і пагорби, туга за далиною стає просто-таки незмірною… Мені б хотілося поїздити по світу, побачити чужі й дивні краї. Мені б хотілося ввібрати в себе усе, що є на світі прекрасного. Але і в чужих краях туга, мабуть, не полишила б мене. Я не змогла б забути нашого саду. Він чудовий будь-якої пори року…
Гольт тримав у губах сигарету, і дим заходив йому у вічі. Руки машинально ламали погаслий сірник. «Усе, що є на світі прекрасного», — думав він. І перед ним знову постала вілла в Бамберзі, і, наче зазирнувши в далеке минуле, він уперше побачив залиті сонцем схили гори Регніца і веселу долину Майну. Вони лежали перед ним мов шлях, що веде в інший світ, у країну вічної весни, про яку він так часто мріяв колись.
— А ви не завітаєте якось до мене в Гогенгорст? — запитала Карола, прощаючись.
— Можливо, — відповів Гольт. — Цілком можливо, не знаю.