«Вілли й садки…»
— Це як у Бамберзі, у моєї матері, де я жив раніше, — промовив Гольт. І він пригадав світлий, обвитий плющем будинок, південна сторона якого була геть уся із скла; пригадав роки дитинства, ранню молодість — картини, які давно вже не тривожили його уяву.
— Коли ви могли так чудово жити, навіщо було приїздити сюди?
Гольт притулився головою до стіни.
— Можливо, я гнався за ілюзією, за мрією. Але облишмо це! — Він витяг з кишені сигарету і запалив. — Розкажіть іще що-небудь!
Не роздумуючи, вона знову почала говорити:
— Я можу годинами стояти біля воріт нашого саду і дивитись на Гогенгорст. Він завжди чарівний, і кожного місяця — по-іншому. Зараз, у жовтні, також. Я нічого так не люблю, як осінь, — сказала вона і звела свої великі очі на Гольта.
— Чому саме осінь? — запитав він.
— Можливо, тому, що восени, коли дивишся на поля, ліси і пагорби, туга за далиною стає просто-таки незмірною… Мені б хотілося поїздити по світу, побачити чужі й дивні краї. Мені б хотілося ввібрати в себе усе, що є на світі прекрасного. Але і в чужих краях туга, мабуть, не полишила б мене. Я не змогла б забути нашого саду. Він чудовий будь-якої пори року…
Гольт тримав у губах сигарету, і дим заходив йому у вічі. Руки машинально ламали погаслий сірник. «Усе, що є на світі прекрасного», — думав він. І перед ним знову постала вілла в Бамберзі, і, наче зазирнувши в далеке минуле, він уперше побачив залиті сонцем схили гори Регніца і веселу долину Майну. Вони лежали перед ним мов шлях, що веде в інший світ, у країну вічної весни, про яку він так часто мріяв колись.
— А ви не завітаєте якось до мене в Гогенгорст? — запитала Карола, прощаючись.
— Можливо, — відповів Гольт. — Цілком можливо, не знаю.
В кімнаті для нарад залишилися професор Гольт, Мюллер, Шнайдерайт і Гундель.
— Колега Бернгард, — промовив Мюллер, тримаючи в губах погаслий недопалок, — сьогодні знову був просто нестерпний!
Шнайдерайт, допомагаючи йому вдягти сіру, підбиту ватою куртку, зауважив:
— Бернгард, звичайно, спеціаліст, але цей тип дратує мене! Хто зна, може, він був запеклим фашистом або їхнім прихвоснем, одним з отих, кого я просто терпіти не можу. От Бльом — це людина зовсім з іншого тіста. Бльом напевно був антифашист.
— «Бльом напевно був антифашист…» — повторив Мюллер. — Ага, що це я хотів спитати? Ти граєш у шахи?
— В шахи? — перепитав спантеличений Шнайдерайт. — Ти питаєш, чи граю я в шахи! Авжеж, в тюрмі навчився.
Мюллер кивнув.
— Нехай колись зіграємо партію. А що ж до того, чи був Бернгард фашистом, то якраз навпаки. Його фашисти тримали навіть рік у в’язниці. Він, мабуть, і тоді бурчав. Гадаю, що Бернгард взагалі не може не бурчати. А от справжнім дрібним наці, із тих, що ходили в касках протиповітряної оборони і збирали в карнавку пожертви, був, аби ти знав, саме Бльом, а не Бернгард.
— Що ти хочеш цим сказати? — вигукнув Шнайдерайт.
— Нічого, — відказав Мюллер. — Тільки те, що все це не так просто! — І він серйозно, але не злостиво додав: — Ти ще колись навчишся у всьому розбиратись, товаришу Шнайдерайт. Безперечно, навчишся! — І він обернувся до Гундель.
Гундель стояла поруч з професором Гольтом ї показувала йому рослинку з жовтими ягідками.
— Де ти її знайшла? — запитав професор, беручи пагінець у неї з рук.
— На руїнах.
— Solanum, — пояснив професор, — а точніше Solanum luteum, тобто жовтий паслін, родич нашої картоплі.
— Звідки вам це відомо? — запитала Гундель.
— Я знаю всі тутешні види пасльонів, — відповів професор Гольт, — Та навіть коли не знаєш, рослину можна визначити.
— Визначити? Цьому можна навчитися?
Професор Гольт хитнув головою.
— Ось я дістану тобі з ящика кілька потрібних книжок.
Мюллер обняв Гундель за плечі.
— Нам тут дещо спало на думку…
— Авжеж! — підхопив професор Гольт. — У нас нагорі є ще одна вільна мансарда. Чи не маєш бажання переселитися до нас?
— Тут ти житимеш у теплі, — вів далі Мюллер, — і не треба буде вистоювати в чергах за продуктами.
— Харчуватимешся разом з нами, — продовжував професор. — Перебирайся, коли схочеш.
Гундель жила на горищі в комірчині без опалення, яку вітер продував наскрізь, а попереду були морозяні зимові ночі. Перш ніж вона встигла щось відповісти, Шнайдерайт усе вирішив за неї:
— Переберешся завтра ж. Завтра субота, і я тобі допоможу.
— Там іще, мабуть, доведеться трохи попрацювати майстрам, — зауважив Мюллер.
— Майстрам? — перепитав Шнайдерайт. — Пусте, ми самі все зробимо!