Мюллер, залишившись наодинці з професором Гольтом, опустився у крісло біля письмового столу і весь зіщулився. Обличчя його враз посіріло й згасло, на чолі виступив холодний піт.
— Доведеться, мабуть, скоро помирати, — сказав він, уривчасто дихаючи.
— Недосипаєте, Мюллер, — ніби ненароком зауважив професор. — Ви навіть не уявляєте собі, як змінюється самопочуття, коли людина мало спить!
Мюллер трохи випростався.
— Так, я мало сплю, — погодився він. Потім устав, сів за письмовий стіл, розкрив папку з паперами. — І все ж мені потрібен хороший лікар. От побачите, професоре, справжні труднощі ще тільки чекають на нас. Хай-но тільки настане зима! Ось тому мені й хотілося дотягти до весни… — Мюллер заходився підписувати листи. І раптом розлютився: — Але всі лікарі — халтурники! Вони радять мені лежати, а я, лежачи, зовсім задихаюсь. Пропонують лягти в стаціонар… Оце віддайте Гагену, щоб зняв копію, — перескочив він на іншу тему, — він знайомий з цими алхіміками, то, може, вдасться щось одержати раніше!.. До того ж я й так радий, що живим вибрався з лікарні! — повернувся Мюллер знову до попередньої розмови. Він задумливо провів рукою по підборіддю. — А знаєте, що, професоре? — Мюллер запнувся. — Знаєте, що? — Він устав і підійшов до професора. — Лікуйте ви мене! Учора, коли ви розбирали ящики з медикаментами, я подумав: адже він справжній лікар! Він міг би мені допомогти якось протягти ще зиму!
Професор усміхнувся:
— Але ж я не практик.
— Практики мене вже мало не на той світ загнали своїм дігіталісом, — заперечив Мюллер.
— Ви ж самі знаєте стан вашого здоров’я, — сказав професор Гольт. — Вилікувати вас я не можу. І ніхто не може. Але… — Він довго думав. — Раз ви покладаєтеся тільки на мене, давайте спробуємо — а раптом ваша віра допоможе вам діждати весни.
Мюллер наче на світ народився.
— Оце мені до душі! А чи не почати нам уже сьогодні лікування?
Професор Гольт знов усміхнувся і порадив:
— У всякому разі, добряча доза вітамінів вам не зашкодить!
З нижніх поверхів нагору долинало гудіння електромоторів. Завод сульфонамідних препаратів навіть по суботах працював до вечора.
Кімната Гундель була в кінці коридора на горішньому поверсі адміністративного будинку. Шнайдерайт припасовував до обох вікон багети для гардин. Стоячи на драбині, він пробивав шлямбуром дірки в стіні.
— В кіно сьогодні підемо? — запитав він.
Питав він про це в неї не вперше.
Гундель притримувала хитку драбину. Минуло кілька секунд, перш ніж вона заперечливо похитала головою. Але сьогодні Шнайдерайт не проковтнув мовчки її відмови. Він спустився з драбини і запитав:
— Скажи чесно, чому ти не підеш зі мною?
Гундель давно чекала цього запитання і все ж не знала, що йому відповісти. Вона думала про Гольта. Душу їй краяли протиріччя, і дівчина не знаходила виходу.
— Не слід було, мабуть, запитувати, — мовив Шнайдерайт.
Увечері кімната прибрала вигляду житла. Гундель і Шнайдерайт вечеряли разом з професором Гольтом. Фрау Томас принесла полумисок з картопляним супом. Гундель перерахувала столові прибори, їх було п’ять. Невже й сьогодні Гольт не вечерятиме? Фрау Томас категорично відмовлялася їсти разом з ними. «Що вже не годиться, то не годиться». Професор Гольт просив ще трохи зачекати Мюллера. Двері розчинилися, але до кімнати увійшов не Мюллер, а Гольт.
Він, немов чужий, зупинився біля дверей. Вигляд у нього був неохайний.
— Добрий вечір! — промовив Гольт і скривився.
«Сидять уже, — відзначив він про себе. — І цей Шнайдерайт знову тут! — Гольт нарешті зняв кашкет і всім потис руку. — Муляр, певна річ, вмостився поряд з Гундель, на моєму стільці», — майнуло в голові.
Професор Гольт запитав:
— Ти був на прогулянці? — потому він обернувся до фрау Томас: — Давайте поміркуємо, де нам дістати зимове пальто для Вернера.
— А то ще схопить нежить, — докинув Гольт. І, звертаючись до Гундель: — Я не знав, що ти сьогодні прийдеш до мене в гості, а то, звичайно, не пішов би гуляти.
— В гості? — устряв у розмову Шнайдерайт. — Хіба ви не знаєте про переїзд Гундель?
Гольт кілька секунд помовчав. А тоді його хтось ніби спо-нукнув відповісти:
— Ні… я нічого не знаю… — І, дивлячись просто в обличчя Шнайдерайтові, додав: — Проте це нічого не означає. Адже й ви не все знаєте про Гундель.
Цієї миті до кімнати увійшов Мюллер.
— От тобі й маєш! — сказав він. Тримаючи під пахвою лівої руки ватник, а правою знімаючи з шиї сіре кашне, він здивовано окинув усіх поглядом. — Що це я хотів сказати… — почав він квапливо. — Сподіваюсь, ви не на мене чекали?