— Давай іще раз розставимо фігури, і ти мені поясниш, що я невірно робив! — наполягав Шнайдерайт.
— Усе! — категорично відрубав Мюллер і закрив шахівницю. — Ти любиш правду? От і гаразд!
Шнайдерайт мовчки слухав. Потім устав і заходив по невеличкій кімнаті.
— Ти вважаєш себе вмілим і небезпечним гравцем, хоч не маєш ніякого уявлення про шахи, — сказав Мюллер, відкинувшись на спинку стільця і тримаючи в губах погаслий недопалок. — Пересуваєш фігури, мов хлоп’я, що грається кубиками. Та це ще півлиха, адже тобі й не обов’язково бути справжнім шахістом, але ти сідаєш за шахівницю, наче гросмейстер, бездумно соваєш фігури і уявляєш собі, що робиш хитрі й оригінальні комбінації. І коли потім через свою бездарність потрапляєш у критичне становище, то вдаєшся до насильницьких заходів і від того ще невблаганніше йдеш назустріч поразці.
Шнайдерайт перестав ходити по кімнаті.
— Критика нищівна, — промовив він. — Що ж мені робити?
— Не грати в шахи, — відказав Мюллер. — Грай, скажімо, в доміно, коли тобі нікуди подітися від нудьги, але тільки не в шахи. Шахи — це, так би мовити, макет всесвіту і одночасно вища школа діалектики.
— А коли я будь-що хочу грати в шахи?! — наполягав Шнайдерайт.
— Тоді вчись! — порадив Мюллер. Він акуратно поклав шахівницю й фігури в портфель. — Для цього є книжки, я тобі дістану одну з них. Але не зазубрюй, а намагайся збагнути суть справи. Чому б тобі не організувати шаховий гурток у своїй молодіжній групі? — Мюллер старанно закутав шию сірим шарфом. Шнайдерайт, щоб допомогти Мюллеру, зняв з вішалки куртку.
— Кожен, хто сьогодні не хоче бути халтурником, — сказав Мюллер, — мусить обов’язково оволодіти якимось мінімумом теорії.
Шнайдерайт стояв нерухомо, так і тримаючи куртку в руках.
— Та це я знаю, — задумливо промовив він. — Я це чув ще від батька: «Без революційної теорії немає революційної практики».
— Ну от, — зауважив Мюллер, і в куточках його очей збіглося безліч дрібних зморшок, — тепер і твій розум осяяла гідна думка.
Шнайдерайт знову заходив по кімнаті, а разом з ним помандрувала й Мюллерова куртка.
— Скажи відверто, чого це тобі заманулося грати зі мною в шахи? — поцікавився Горст.
— Я дуже погано знав тебе, — відповів Мюллер. — А зараз уже знаю трохи краще.
— Погано знав, який з мене шахіст? — допитувався Шнайдерайт. — Чи який комуніст?
— Що за дивні запитання! — промовив Мюллер і знову сів. — Так, ніби ти не в усьому однаковий! Невже тобі здається, що в політиці ти інший, ніж у шахах? У тебе замало знань і справжньої розсудливості бракує, до того ж ти гарячий і невитриманий.
Шнайдерайтове обличчя спохмурніло.
— Згадай хоча б, як ти повівся на зборах соціал-демократів? — сказав Мюллер.
— Ти тільки послухай! — перебив його Шнайдерайт. — Адже зараз найважливішим є питання робітничої солідарності! А тут підводиться отакий тобі «соці», типовий угодовець, що за часів гітлерівського режиму просидів у запічку, і починає верзти, щоб ми, мовляв, не піддавалися лівим. Тут треба тільки кулаком… — скипів Шнайдерайт.
— Ні! — заперечив Мюллер. — Кулак тут ні до чого!
Вигляд у Мюллера був страшенно стомлений. Він одчайдушно боровся з черговим приступом ядухи — розстебнув джемпер і комір сорочки, увесь якось миттю осунувся, але вів далі уривчасто:
— Удар кулаком — це вже останній, але не кращий захід. Сьогодні, в наших умовах, та ще коли ти серед товаришів по класу, ударити кулаком — значить визнати своє безсилля і невміння орієнтуватися в ситуації. Сподіваюсь, ти це зрозумієш, товаришу Шнайдерайт! — На чолі в Мюллера виступив холодний піт. — А того базіку, — продовжував він, — приструнчили б і самі соціал-демократи, і це вплинуло б на нього більше, ніж твій окрик.
Мюллер замовк. Ядуха потроху попускала. Він витяг носовичок і старанно витер потилицю й підборіддя.
— А щодо соці… Звикай ставитися до них по-іншому! Невже жодного з них не було з тобою в камері? Тож-то!
— Що стосується товаришів по класу, тут ти маєш рацію, — погодився Шнайдерайт. — Але ж ти невдоволений мною і через те, що я терпіти не можу Бернгарда! Цей Бернгард або, скажімо, Гольт — це ж буржуї. Невже, по-твоєму, я повинен спокійно дискутувати з ворогами? — Він зупинився біля письмового столу. — Хіба ти забув, скільки лиха вони заподіяли світові? Такі типи, як Гольт, спокійнісінько зносили і навіть схвалювали масовий терор. Коли б не такі суб’єкти, як оцей Гольт, революційні маси змели б примару гітлеризму і визволили б нас із тюрем і таборів!