Мюллер заплющив очі. Від слабості на чолі в нього знову виступив піт.
— Цей сон і мені колись снився, — промовив тихо він, — сон про народний гнів, від якого падають мури в’язниць…
Він замовк і встав.
— І не лише уві сні я мріяв про це, — додав він, — я боровся, роздмухував полум’я і ніколи не припиняв боротьби. — Мюллер знову замовк. Задумливо дивився на Шнайдерайта. — Ти говориш про ворогів, — вів далі він, — і маєш на увазі лише фашизм, буржуазію. Але у нас їх багато, якась часточка ворога є навіть в кожному з нас. Запам’ятай: ми прагнемо змінити звичний світ. Але до цього світу належимо й ми з своїми звичками і бажаннями. — Мюллер говорив усе повільніше. — Ми, комуністи, знаємо закони історії. Ми не маємо права ні на мить забувати про те, що суспільство розвивається в боротьбі протиріч. Сліпота в цьому питанні — смертельний ворог, що причаївся у наших грудях.
Якусь мить Мюллер дивився Шнайдерайту просто в вічі. Потім спокійним звичним тоном продовжував:
— Люди, які хотіли визволити нас з в’язниці, самі сиділи в ній, а хто там не сидів, той і не думав нас визволяти, той здебільшого був напоєний отрутою, одурманений брехнею і страхом. Що ж до мас, то вони були залякані, як ти й сам кажеш, кривавим терором, а багато хто про це взагалі нічого не знав! Тому що не тільки люди жили за фашизму, а й фашизм жив у людях. І зараз ми мусимо навчити людей розуміти, що таке свобода і хто такі ми. А наш ворог?.. — Він затарабанив кісточками пальців по столу. — Наш ворог не той, хто ще й сьогодні не розуміє ні нас, ні що таке свобода, а той, хто перешкоджає нам пояснювати людям, хто ми такі й що таке свобода, тобто той, хто в цій справі діє проти нас.
— А Бернгард? — запитав Шнайдерайт. — А Гольт?
Мюллер нарешті вдягнув куртку.
— Важко сказати, — відповів він. — Бернгард працює. Як на справжнього ворога, то він надто відвертий, а от чи вистоїть він… Не знаю. А Вернер Гольт — це просто скалічений і розбещений хлопець. І взагалі він зліплений за сучасним національним стандартом. З ним тобі доведеться попрацювати. Таких, як він, хоч греблю гати, і їх ми мусимо завоювати на свій бік. Для цього й існує ваша молодіжна організація.
Вони вийшли з барака.
— Я проведу тебе трохи, — сказав Шнайдерайт.
Було холодно й сиро. Вулицями гуляв осінній вітер. Шнайдерайт поцікавився:
— Як ваші справи з автоматом?
— Слюсарям доведеться з ним поморочитися, — відповів Мюллер. — Така складна машина не могла ж півроку пролежати під руїнами без того, щоб не зіпсуватися.
— Це не машина, а просто чудо! — зауважив Шнайдерайт. — Ось у нашій професії машин ще зовсім мало!
На розі вони зупинилися. Несподівано Мюллер запитав:
— Скажи, ти не помітив якихось змін у моєму вигляді?
Шнайдерайт замислився. Мюллер, як завжди, виглядав погано. Його мучила ядуха.
— От бачиш! — задоволено вигукнув Мюллер. — Отже й ти помітив, що я поздоровшав! А все через те, що тепер мене лікує професор. — Мюллер, тримаючи в губах недопалок, задрав голову і кілька секунд вдивлявся у нічне небо. — Це, безсумнівно, його заслуга! Інші лікарі, оті халтурники, мучили мене дігіталісом або намагалися вкласти в ліжко! Професор знає краще, що мені треба. Він лікує мене уколами вітамінів, і це таки здорово допомагає! — Мюллер простягнув Шнайдерайтові руку. — Побачиш, завдяки професору Мюллер ще протримається зиму!
5
Коли Гольт прийшов до Гундель попросити пробачення за безпідставну образу, вона вдала, ніби нічого й не трапилось, і зразу ж заходилася розповідати йому про агітаційний вечір:
— Ми склали програму, але ніяк не можемо знайти підходящого залу!
Гольт вирішив скористатися з нагоди і загладити свою провину. В їхній школі міський комітет молоді організував різні гуртки, і Готтескнехт був, так би мовити, зв’язковим між комітетом і школою.
— Якщо потрібен актовий зал, доведеться нам звернутись до Еберсбаха, — сказав Готтескнехт. Він тримав Гольта за рукав. — Чому ви ніколи не завітаєте до мене? А, навпаки, навіть якось уникаєте мене! Що з вами діється?
— Нічого, — відказав Гольт. — Хіба лиш те, що я при всьому своєму бажанні не можу упоратися з навчанням. Все вилетіло з голови.
— Ви на диво слабовольна людина! Невже ви гадаєте, що вашим товаришам легше? Так у чому ж справа? Не робіть такої кислої міни і пришліть до мене ваших молодих людей!
Так почалося знайомство Готтескнехта з Гундель і Шнайдерайтом. Він переговорив з Еберсбахом, а потім сказав їм:
— Отже, можете проводити репетиції в актовому залі, і не соромтесь, приходьте до мене, раптом чимось стану у пригоді.