У воротях Гольт зустрівся з Гундель. А що він рідко обідав разом з усіма, то й бачив її не частіше, ніж раніш, хоч і жили вони тепер під одним дахом. У Гундель тільки й було на думці, що агітаційний вечір, і вона почала розповідати Гольтові про часті репетиції. Але Гольт її майже не слухав. Дивлячись на неї, він згадав той день, коли стояв біля протитанкового укріплення, бачив перед собою відкриту могилу і думав: «Як же я тепер з’явлюся перед очі Гундель?» І раптом він збагнув, яка прірва пролягла між ними.
— Що з тобою? — запитала вона. — Всі говорять, що з тобою щось сталося.
Гундель поспішала, очевидно, вона йшла до Шнайдерайта: їх не одділяє прірва.
— Нічого зі мною не сталося, — промовив він.
«Шнайдерайт, — думав Гольт, — його так само кинуло в життя, як і мене, але хто розподілив ролі між нами, хто розверзнув прірву?»
— Ти маєш рацію — я тобі не пара. На мені надто багато бруду.
— Що це має означати? — запитала Гундель, нічого не розуміючи.
Але він лише хитнув головою і пішов.
В будинку Гольт наштовхнувся просто на Мюллера.
— Як ся маємо, Вернер? — привітно запитав Мюллер. Мюллер завжди був привітний. На лацкані піджака він носив червоний трикутник, той самий, що колись був у нього на спині. Про Гольта він знав небагато, але у таких, як Мюллер, гострий зір.
Мюллер потягнув Гольта за собою в кімнату засідань. «Не упирайся, все одно виявиться!» Фрау Томас накрила стіл на три особи і принесла полумисок з супом. Звичайно, у неї була якась новина, але ніхто не слухав її, і вона вийшла, залишивши їх удвох. Мюллер, не розстібаючи куртки, сів.
— Як справи в школі? — поцікавився він. — І як вам подобається менкебергська група антифашистської молоді?
— Щиро кажучи, вона мені зовсім не подобається, — сказав Гольт, — мене там лише терплять. Я їм чужий.
Мюллер здивовано глянув на нього.
— Невже ви хочете, щоб я й вам брехав?! — вигукнув Гольт. — Я не можу й з вами кривити душею! І я заявляю абсолютно відверто, що більше туди не піду!
— Але що це з вами сталося? — запитав Мюллер.
«Що зі мною сталося?»
— Я більше не заслуговую на ваше дружнє ставлення до мене, пане Мюллер. Не маю на це права. Коли б ви про все знали, вам би й на думку не спало бути таким привітним…
— Коли б я знав? Про що? — запитав Мюллер.
І Гольт не міг мовчати.
— У газетах повідомляють, що відкрито нові масові могили в Бауцені. Я також знаю одну таку могилу, я знайду її! Там поховано сім чи вісім чоловік, таких, як ви, у смугастому вбранні, з червоними трикутниками. Там лежить і Петер Візе, їх розстріляли есесівці…
— А ви, Гольт? Ви? — вигукнув Мюллер. — Негайно розповідайте!
— Я стояв і дивився, — сказав Гольт, і голос у нього затремтів. — Я стояв і дивився, з гвинтівкою біля ноги, і навіть пальцем не поворухнув.
— І це вам не дає спокою, чи не так? — запитав, якийсь час помовчавши, Мюллер. — Стояв і дивився… — повторив він, втупившись кудись повз Гольта. — Весь народ дивився. — Він розстебнув куртку, зняв шарф і додав: — Завтра вранці чекайте на мене біля заводських воріт. Підете зі мною і протокольно засвідчите, де знаходиться могила.
Скоро школа й зовсім обридла Гольтові; він більше навіть і не намагався опанувати учбовий матеріал. Сидячи на уроках, Гольт перебирав у пам’яті своє минуле. Він усе частіше думав про Зеппа Гомулку. Адвокат написав Гундель, що має приїхати у якійсь невідкладній справі з Нюрнберга в Дрезден. Цими днями він мусив бути в Дрездені. Колись адвокат був для Гольта єдиною людиною, що знала, яким шляхом іти. І він вказав цей шлях своєму синові.
Гольт поїхав у Дрезден. Про свою поїздку він нікому й слова не сказав, тільки залишив записку для Гундель, у якій просив повідомити про все батька.
Це була дуже втомлива дорога. Спершу Гольт їхав на підніжці, потім протиснувся в одне з переповнених купе і лише тут замислився над тим, що ж, власне, він хотів сказати доктору Гомулці.
Та адвоката Гольт у Дрездені не застав, той поїхав далі — в Берлін. Про це він довідався в передмісті Дрездена Радебейлі від Зеппової тітки, дружини зубного лікаря Гомулки. І Гольт відразу ж вирушив у зворотну дорогу, відчуваючи скорше полегшення, аніж розчарування.
У Дрезден Гольт повертався пішки. Біля Ельби він спустився вниз, до прибережних зарослей, і вийшов на кам’яну гатку, що виступала далеко в річку. Сіра каламутна вода хлюпотіла між камінням і утворювала вир, у якому весь час кружляла порожня пляшка. Добре, що він не застав адвоката. Все одно від нього, мабуть, нічого, окрім пустих латинських висловів, і не почув би. Але що робити далі? Віддатися на волю течії і чекати, що кудись-таки винесе?