Пішов дощ, хмари нависли зовсім низько над землею, почало темніти. Гольт накинув плащ-палатку і швидко пішов у напрямку міста. Він зупинився біля якогось освітленого бару, заплатив за вхід і потім мовчки сидів за одним із столиків біля натовпу танцюючих. До нього підсіло троє дівчат, зовсім молодих, у благеньких вечірніх сукнях. Дівчат тут взагалі було більше, аніж чоловіків. Розфарбовані обличчя вичікувально, ба навіть визивно при кожному новому танці поверталися до Гольта. Та він не звертав на них уваги. Докурив останню сигарету, намацав у кишені рештки грошей. Нарешті офіціант приніс якийсь дуже дорогий напій, що називався «Алколат». Гольт випив й замовив іще.
Зал був переповнений, тхнуло тютюновим димом і потом. Розвішані під самою стелею гірлянди, крейдяні розфарбовані обличчя, натовп, що рухався по паркету, — якщо це і є життя, значить, він про нього не мав уявлення, значить, він по-справжньому взагалі ще не жив. Гольт вирішив влитися у натовп танцюючих — може, й він відчує життя. Але він сидів, втупившись в лампу, палив. Скоро дівчата за столом перестали звертати на нього увагу.
Минали години. Розгнуздана п’яна веселість поширилася на всіх присутніх. Час від часу на паркеті нікого не лишалось, брязкіт оркестру вщухав. І тоді в вухах стояв лише приглушений гул голосів, що переривався жіночим сміхом.
Під час однієї з таких танцювальних пауз Гольтів погляд упав на чоловіка, котрий великими кроками йшов через зал просто до його столика. Це був великий і дужий чоловік у темному в білу смужку костюмі, в широких штанях. Його голова, з світлим як льон волоссям, височіла над пов’язаним яскравою краваткою коміром сорочки. Рум’яне дитяче обличчя з маленькими, мов у свині, очицями повернулося до Гольта. На якусь мить чоловік заціпенів, а потім враз кинувся до столу і загорлав:
— Оце так штука! Невже це можливо! Старий вояка! Друже, Вернер! Як ти тут опинився? Адже ти вбитий! Я сам бачив, як вони тебе уколошкали! — Він заревів ще гучніше: — Та скажи ж ти що-небудь, каналія! Як ти сюди потрапив?
Це був Феттер, живий Хрістіан Феттер! Він гатив Гольта по плечах і не тямив себе від радості. Гольту теж потрібен був час, щоб опам’ятатися. Феттер — живий, він не згнив під руїнами в підвалі. Ось він — живучий, мов кішка.
Феттер потягнув Гольта через увесь зал до свого столика і відрекомендував його якійсь дівчині років двадцяти. Феттер називав її Карлінхен. Кучерява, чорноволоса, з круглим жовтим обличчям, вона чимось нагадувала гарбуз. На її маленьких дитячих пальчиках яскравів лак, виблискували камінчики двох перснів. Феттер довго про щось шептався з офіціантом і кілька разів лазив у кишеню піджака по гроші. Офіціант приніс пляшку вишневого лікеру і, звертаючись до клієнтів за сусіднім столиком, сказав:
— Зараз йду до вас, панове, ось тільки цей пан розрахується.
Тим часом Феттер уже наповнив великі чарки.
— Ну, давай, за нашу зустріч! Будьмо!
Лікер обпік Гольтові горлянку.
Гольт не зводив очей з Феттера. Хрістіан був людиною простодушною. Штатський до самих кісток, самовдоволений, балакучий, він і справді був щасливий, що знову зустрів Гольта. Перед Гольтом на мить постав образ іншого Феттера, того, що стояв у підвалі з мотузком в руках і вигукував: «Тільки повісити! Негайно ж повісити у дворі на груші!» Тоді, зрештою, ніхто нікого не повісив, а Феттер був лише вівчаркою, що слухалася наказу свого хазяїна. Хазяїном був інший: Вольцов. А Вольцов — мертвий. Гольт не міг закинути Феттеру нічого, що повною мірою не відносилося б і до нього. На минулому, зрештою, треба поставити крапку.
Гольт випив ще чарку, потім ще і ще. Поступово напруження зникло. Життя, можливо, вже не таке й безвідрадне, якщо тільки навчитись сприймати його так, як Феттер, — немов бурхливий ярмарок, на якому можна знайти все, що тільки заманеться. Коли вірити Феттеру, то настав час необмежених можливостей, і хто не користується з цих можливостей, а йде розгрібати руїни, той просто йолоп! Феттер, у всякому разі, розгорнув уже неабияку діяльність. Він міняє панчохи на сигарети, зв’язаний з міжзональними ринками і має бариші, на які вже можна пристойно жити.
— Бери, що можна взяти! — вигукнув Феттер. — Давай, старий вояче, вип’ємо ще, все одно між амі й росіянами буде війна!