Він розповів також про свої домашні справи. Батько Феттера загинув у фольксштурмі, а мати живе тут, у Дрездені, в родичів, і тепер вона тихіша води.
— А ти, Карлінхен, тримай язик за зубами, щоб не заробити… Пізніше ми ще потанцюємо!
Тепер настала черга оповідати Гольтові, але Феттер був поганим слухачем. Він без упину перебивав Гольта:
— Що? Знову ходиш до школи? Та це вже ти, мабуть, зовсім з глузду з’їхав! І взагалі тепер тільки дурень може слухати батьків! Отже, у твого старого завод? Завод медикаментів? Це вже цікаво, адже там, напевно, є чудові товари! — Феттер в таких справах розбирався як бог. — Так, скажімо, за таблетки проти трипера або за щось подібне я плачу тобі по п’ятдесят марок за трубочку! — Феттер обурився: — Що значить, не буде діла? Якщо ти так житимеш, з тебе ніколи не вийде чогось путнього! За твоє здоров’я, старий вояче! — Він заходився розпитувати про давніх знайомих. — Ось, дивись, там тепер всюди є такі списки розшукуваних осіб. Тут можна знайти їхню теперішню адресу! — Феттер витяг з кишені кілька аркушів з надрукованим на гектографі текстом і кинув на стіл. Потім підвівся, поманив пальцем Карлінхен, і вона слухняно пішла услід за ним на танцплощадку.
Гольт узяв список і пробіг очима прізвища: «Барнім Ута, — прочитав він, — проживає у власному будинку, на березі озера Оберкрамена за перевалом Санкт-Блазієн, Шварцвальд, французька зона».
Гольт опустив аркуш. Відкинувшись на спинку стільця, він задумливо дивився в зал.
7
Готтескнехт ще раз заплющив очі на прогуляні Гольтом дні, і той знову почав ходити до школи. Феттер пообіцяв незабаром відвідати його, він говорив про великі плани. Гольт покладав на цей візит якісь невиразні надії. Можливо, зустріч з Феттером стане поворотним пунктом у його безцільному житті? І хіба перед ним вже зараз не розкрилися нові горизонти, хіба він думкою не вирвався нарешті за межі школи й заводу, від Гундель і Шнайдерайта? Ута Барнім жива! Минуло кілька днів, перш ніж Гольт звик до цієї думки. Ута жива, і можливо… Ні, вона, звичайно, не забула його.
Гольт відвідував уроки лише тому, що для одержання продовольчих карток йому потрібна була довідка з школи. А крім того, що б він робив цілими днями? Він мовчазний і неуважний сидів у класі, і вчителі вже поставили на ньому хрест.
— Хто не встигає, тому не місце у мене в школі, — заявив старий Еберсбах.
І лише Готтескнехт усе ще намагався усовістити Гольта.
— Гольт, далі так не піде! Хіба можна отак розпускатись!
Гольт мовчав. Готтескнехт допитливо поглянув на нього.
— Час уже пробудитися, Гольт! Глядіть, щоб не було запізно!
Але Гольт був глухим до всього. Він не хотів слухати ні Готтескнехта, ні кого іншого. Проте чимдалі наполегливішим вмовлянням Аренса він піддався і одного дня вирішив відвідати його.
З перших же днів грудня настала страшна для всіх зима, з снігопадами і лютими морозами. У Гольта не було пальта, він ходив у старому солдатському мундирі, піддягаючи товстий військовий светр і теплий шарф.
Аренси жили в Менкеберзі, в будинку, прибудованому до їхньої власної меблевої фабрики. Гольт сидів у кімнаті Егона Аренса і розглядав численні фотографії, на яких була зображена заміська вілла Аренсів, що стояла на березі штучного озера у горах.
— Вам подобаються ці місця? — запитав Аренс. — Я буду радий, якщо ви влітку поїдете туди разом з нами. — Він намагався будь-що завоювати Гольтову симпатію. — Побачите, ми чудово проведемо там з вами ще не одну неділю.
За чаєм, в одній з старомодно умебльованих кімнат, Гольт познайомився з батьками Егона; старшого брата не було, він поїхав у справах. Фрау Аренс була неймовірно товста жінка. Егон якось вже розповідав Гольтові, що його мати хворіла на одну з тяжких форм ожиріння, а саме — на гіпотиреоїдний адипозитас. При цьому Аренс жонглював медичними термінами, мов звичайнісінькими словами. Зараз фрау Аренс сиділа біля столу, за яким пили чай, майже нездатна поворухнутися, — така вона була товста, — і мало не задихалася. Щоразу після кількох сказаних нею слів їй бракувало повітря, вона притискала руки до величезних грудей і стогнала: «О боже… повітря!» Егон схоплювався і на кілька хвилин розчиняв вікно. Пан Аренс, фабрикант меблів, — сивуватий, випещений чоловік років п’ятдесяти. Від нього Егон успадкував красиву голову і очі з довгими віями. Він був привітний, жвавий і життєрадісний, готовий з будь-якого приводу вибухнути гучним реготом. Пан Аренс пив чай і жував вівсяні коржики, намагаючись обережно випитати в Гольта, що діється на заводі. Гольт чемно відповів, що, на жаль, не має про це жодного уявлення.