Гольт написав розписку і сховав гроші в кишеню.
Попереду — довгий час нічим не заповненого чекання. Втім, Феттер обіцяв повернутися до різдвяних свят. Гроші давали Гольтові незалежність. Принаймні кілька вечорів він зможе милуватися, як все яскравіше загораються лампи, зможе хоч на мить заглушити тугу й втекти від безнадії.
8
З того часу, як поїхав Феттер, минуло понад два тижні. Якщо з ним нічого не сталося, то незабаром повернеться. У Гольта відлягло від серця.
Ось уже кілька днів, як він без будь-яких причин не ходив до школи. Хай собі викреслюють його зі списку учнів. А от уникати зустрічі з домашніми нелегко. Просто дивно, як це батько ще й досі не помітив, що він прогулює і безцільно тиняється вулицями. А втім, нічого дивного. У батька інші, важливіші справи. У нього завжди інші справи. З роздумами про батька Гольт упорався без особливих зусиль, а от з роздумами про Гундель справа значно складніша. Але й тут йому пощастило: Гундель була не з ним, а з отим Шнайдерайтом. І світ нарешті постав перед Гольтом таким, яким він є: дисгармонійний, розітнутий навпіл, суперечливий. Той світ, що вабив його своєю різноманітністю, що здавався йому зачарованим лісом, в центрі якого він бачив і себе самого, то все — вигадки дитячих та юнацьких років. Сьогодні таке світосприймання здавалося йому наївним. Воно було й благородне, і водночас кумедне. Існувало два світи, і їх розділяла прірва. А він, Гольт, стоїть на краю безодні і споглядає той, у якому думають, говорять і живуть не так, як він того бажає. Повоєнний час закинув його у цей чужий, незрозумілий світ Мюллера, Шнайдерайта, Гундель. Тут йому нічого шукати. Тут він — людина з того боку. А відтоді як він побував у Кароли, він зрозумів, що мусить відмовитися від потайного бажання стати іншим, аніж він був, жити по-іншому, аніж він жив. Він мусить вернути в те коло, з якого походив і з якого його вирвала війна, — в коло своєї матері, своїх родичів або Ути. Його місце серед них, і, можливо, він знайде там те, чого шукає — своє власне, справжнє життя.
Гольт цілком усвідомлював, що зазнав краху. Отже тепер необхідно зробити нову спробу, адже все життя ще попереду, і не можна прожити його так, як він живе зараз, — перечікуючи. Треба якось налагодити своє буття, аби лиш знати як. Може, це знає Ута або мати. А коли ні — то Феттер напевно знає. І якщо вже ніде йому не поталанить — він піде за Феттером і знайде спокій, абсолютний. Адже зараз щось гнітило йому душу. Він не знав, що то було, але воно болюче терзало його сумління, правда, чимдалі рідше й рідше. Почуття це виникало тоді, коли він ішов територією заводу або зупиняв свій погляд на людині в білому халаті чи грузовикові, що з гуркотом в’їжджав у ворота.
Від цього Гольта рятували тільки втечі. Втечі в місто, де він губився в людському потоці, втечі в німу самотність, у вир післявоєнних буднів.
Він тинявся вулицями, де рано завмирало життя, або ж заходив в якийсь з численних барів, що виростали скрізь мов гриби. Гольт розподілив позичені у Феттера гроші так, щоб вистачило на весь період чекання. Кілька вечорів довелося посидіти вдома. І в барі він здебільшого лишався наодинці з самим собою, навіть коли з ним за столиком хтось сидів. Гольт майже не танцював. Він дивився на лампи і спостерігав рух стрілок годинника.
Сьогодні все було, як завжди. Дзвеніли чарки, грала музика, наближалася північ.
І раптом запала тиша. Спалахнули всі лампи. Офіціанти з блискавичною швидкістю почали збирати виручку. В дверях замаячіли сині уніформи поліції.
— Стривайте, шановні, всім лишатися на місці!
На вулиці, пронизуючи млу світлом фар, стояла колона гру-зовиків. Гамір, регіт.
Облава!
Машини помчали до головного поліцейського управління. Але й цей епізод був, мабуть, не чим іншим, як новим атракціоном на вируючому ярмарку, що звався життям. Життям — від початку до кінця, від «алколата» до «Не блазнюй, хлопче! Все одно відбитки пальців у тебе знімуть. Для цього тебе сюди й привезли».
Кілька годин чекання в порожній кімнаті з дерев’яними лавками вздовж стін. На лавках ціла галерея чоловіків — старих і молодих, у плащах, у матроських штанях, у зім’ятих сорочках. І серед них Гольт. Спершу ще чулись жарти, сміх, а потім — саме чекання. Усіх огорнула втома. Лише вдосвіта, коли почали викликати на допит, всі знов заворушилися.
— Прізвище? Ліворуч! Праворуч! Гольт, Вернер? Нічого не значиться! Сюди, будь ласка, праворуч!
— Ну й пощастило ж тобі, інших відправлять в карантин!