— Зачекайте, ось сюди!
Письмовий стіл, двоє чоловіків у цивільному, в обох на вилогах піджака червоний трикутник.
— Перевірте, що він має при собі?
Всього триста марок.
— Залиште йому. Вісім сигарет? Ви їх купили з-під поли, не говоріть дурниць, такий сорт на картки не видають!
— Відпустіть його, немає за що затримувати! Слідуючий!
Надворі вже стояв день. В центрі міста, серед руїн, ківш екскаватора вгризався в купи щебеню. Спершись на вигорілий фасад, біля одного з будинків стояв Гольт. Гуркіт мотора різав йому слух. Він майже не відчував приниження, якого зазнав минулої ночі. Усе це зараз не мало ніякісінького значення. Він дивився, як, похитуючись, від’їжджали з вантажем щебеню грузовики, слухав, як ритмічно ревів мотор екскаватора. Ось широкі гусениці трохи підсунулись, і ківш врізався в руїни. Раптом гора щебеню поповзла і завалилася. Вгору знялася хмара куряви.
Мотор затих. Екскаваторник виліз із кабіни. З сусідньої ділянки прибігло кілька жінок у барвистих хустках. Хмара куряви розвіялась. Мов голодна паща, розкрився засипаний вхід у підвал.
Одна з жінок, не слухаючи застережень, спустилася в отвір. За кілька секунд вона, кричачи, вилізла звідти. Екскаваторник показав щось на мигах і побіг. Жінки кинулись услід за ним. Гольт непомітно переліз через купу щебеню і став спускатись вниз, в темряву, східець за східцем, все глибше й глибше.
В кінці сходів він наткнувся на перші трупи. Він пішов далі в підвал і запалив сірник. При тьмяному світлі Гольт побачив картину, яка назавжди закарбувалася у його пам’яті.
Трупи вже розклалися. Обличчя з вищиреними зубами. Обтягнені висхлою шкірою черепи, волосся пасмами сповзало на кістки чола. З порожніх очних западин на Гольта не впав жоден погляд. Наче дротяні вірьовки — жили на шиях. Колись це були люди — чоловіки, жінки, діти… Вони лежали скорчені на підлозі, зігнувшись, сиділи на дерев’яних лавках так, як їх застала смерть. Двоє усе ще тримали одне одного в кістлявих обіймах. Руки мумій, притиснуті від жаху до обличчя, визирали з запліснявілих рукавів, а на одному з них — червона, як кров, пов’язка зі свастикою.
Сірник погас.
«Люди — відображення тіней», — зринув у пам’яті Гольта рядок з гімна Піндара, який він колись прочитав. Він пішов назад, на промінь світла, що пробивався крізь вхід. Та раптом спіткнувся об щось таке, що піддалося, і, нахилившись в темряві, почув, як труп розсипається на порох: людина — відображення тіні.
Гольт, не звернувши ніякої уваги на зівак, пішов собі. Він знав: тепер в ньому вгамується все до останку, навіки зникне почуття страху, що він безглуздо змарнує своє життя, отак стоячи десь на його узбіччі.
Ні, ніхто не може безглуздо змарнувати власне життя. Життя саме безглузде. Свідки тому — трупи. У них теж були турботи, радощі, розчарування, пристрасті. Вони жили. І від їхнього життя нічого не лишилося, самий тлін і кістки. Усі їхні турботи були безглузді, вони безглуздо раділи, безглуздо гнівалися, безглуздо розпалювали в грудях пристрасть. Трупи їхні так само б лежали у темряві, якби на світі усього цього й не було: ні турбот, ні пристрастей, ні життя.
Про це слід пам’ятати понад усе, тоді й житиметься легко. Проживай життя, як можеш, — воно безглузде. Живи і дихай: чистий вітер несе тобі в обличчя сморід твого ж власного гниття. Іди й насолоджуйся коханням. На кістяку не лишиться й сліду високих почуттів, сорому чи хтивості. Все безглузде. А юнаки, що полягли там, на війні, вони знали про це, та мовчали. Кричать про це світові оті зотлілі під руїнами у підвалі.
Гундель і Шнайдерайт проводили тепер репетиції в актовому залі майже щодня. Участь в них брала і шкільна група. Програма викристалізовувалася. Незважаючи на всі труднощі,
Шнайдерайт не полишив наміру використати агітаційний вечір для пропаганди об’єднання робітничих партій. Його доповідь, зазнавши безліч змін, врешті перетворилася на справжню виставу.
— Чудове рішення, — похвалив Готтескнехт, що тепер часто бував на репетиціях, — оригінальне. Гундель за це можна поставити «відмінно». І як вам спала на думку така ідея?
— Я була в кіно, — відповіла Гундель, — дивилась «Броненосець «Потьомкін», і там я подумала: А може, для того, щоб сказати все, що хочеться, зовсім і не треба слів? Здається, ми на правильному шляху, але, на жаль, ще не все виходить.
— Можливо, справа в техніці, в освітленні,— сказав Шнайдерайт, — на сцені надто вже холодне й різке освітлення.
Готтескнехт замислився.
— Хай-но я поговорю з Лорентцом, це наш молодий колега, викладач математики і фізики.