Лорентц — хлопчина щонайбільше років двадцяти, мабуть, не старший за Шнайдерайта, товстощокий, з рудим, коротко підстриженим волоссям, що стирчало в усі боки, — відрекомендувався:
— Лорентц, через «тц», як великий фізик, але поки що — не такий знаменитий!
Заклавши руки за спину і схиливши голову набік, він довго стояв у центральному проході і пильно придивлявся до всього, що діялося на сцені. Потім попросив Гундель докладно розповісти йому про задум Шнайдерайта, і нарешті заявив:
— Справа ясна! Освітлення зі сцени треба прибрати, тут необхідні прожектори, реостати, кольорові світлофільтри, а також легке шумове оформлення — і все буде гаразд!
— Але де ми все це візьмемо? — здивувалася Гундель.
— Де візьмемо? — перепитав Шнайдерайт. — Пусте! Аби була людина, що хоч трохи тямить в електротехніці, і ми все зробимо самі!
До наступної репетиції балкон в залі перетворився на лабораторію середньовічного алхіміка. Лорентц переніс туди половину устаткування фізичного кабінету. Тепер вони удвох з Шнайдерайтом цілими ночами щось майстрували; ось і зараз Лорентц сидів поміж своїх прожекторів у хаотичному плетиві електропроводів.
— А це що за горшки? — запитала вражена Гундель.
— Реостати, — пояснив Лорентц, — цинкові пластинки, занурені у слабкий розчин сірчаної кислоти, зрозуміло? А тепер спробуємо!
Він заходився витівати якісь чаклунські маніпуляції, і в абсолютно темному залі ледь-ледь засвітилася рампа. Потім у синьо-зеленому промінні прожектора засяяла прозора газова завіса і сцену ніби оповив густий туман…
— Чудово! — сказав Готтескнехт після репетиції.— Ви, Гундель, безперечно, створите прекрасну виставу, що матиме великий успіх! А як справи з другим відділом?
— Ми посадимо в залі п’ятдесят ваших школярів, — пояснила Гундель, — вони й покладуть початок нашому взаємокон-такту з глядачами.
Прийшов Гофман без милиць; у нього, виявляється, був чудовий протез, який він спеціально надів, щоб зіграти свою роль. Сьогодні, як і після кожної репетиції, він заявив:
— Ну й паскудну ж роль ви для мене придумали!
Коли вони всі разом вийшли зі школи, Готтескнехт відвів Гундель вбік.
— Вам з Шнайдерайтом час би уже й зайти до мене. Як ви гадаєте? А крім того, я давно хотів запитати: скажіть, ви Вернера Гольта, який познайомив нас, добре знаєте?
Гундель зупинилась.
— Я живу на заводі, у його батька, — відповіла вона. — Але останнім часом ми майже не бачимося, інколи мені навіть здається, що він навмисно уникає зустрічі зі мною. Гольт говорить, що до обід він у школі, а потім до пізньої ночі вчить уроки у свого друга, на прізвище Аренс, коли не помиляюсь.
— Та що ви! — вигукнув Готтескнехт. — Ось вже кілька днів, як Гольт невідомо чому не приходить до школи. Тут щось не так! Мені давно слід було подзвонити його батьку.
— Чого хотів від тебе Готтескнехт? — поцікавився Шнайдерайт, коли вони йшли додому.
— Розпитував про Гольта, — відповіла Гундель. — Прогулює уроки і бреше.
Шнайдерайт, засмучений, важко ступав по снігу. Він узяв Гундель під руку, нахилився до неї і промовив:
— Час вже остаточно визначити дату вечора. Треба намалювати афіші. А запрошення Мюллер дозволив надрукувати на ротаторі. Тобі лиш доведеться одержати дозвіл на друк. А потім, напередодні вечора, ми підемо з запрошеннями у ресторани і бари, де збирається молодь. Ми мусимо вирвати її з отих спекулянтських кубел і прихилити на нашу сторону!
— А Вернера не треба… на нашу сторону?
— Ми не маємо часу бігати за кожним окремо, — буркнув Шнайдерайт.
У воротях Гольт зустрівся з Мюллером. Той саме виходив з сульфонамідного корпусу і мав завернути на заводське подвір’я, коли це на першому поверсі раптом розчинилися двері і фрейлейн Герлах гукнула:
— Пане Мюллер, Дессау на проводі!
Мюллер взяв Гольта за руку:
— Підіть, будь ласка, до Бльома, — у нього зіпсувався телефон, — і скажіть, що комісія прийматиме міст о третій годині,
На заводському подвір’ї Гольт побачив вже готову колію. Він подався вузькою стежкою поміж руїн в напрямку бараків.
Робочий кабінет Бльома — зовсім маленький; в ньому стояв письмовий стіл, стілець і вщерть заповнена книжками та папками етажерка. Крізь розчинені двері Гольтові було видно сусіднє приміщення, де за креслярськими дошками працювало кілька дівчат.
Бльом сидів за письмовим столом, сірий і непомітний, як завжди. Побачивши Гольта, він заметушився, встав, зачинив двері в сусідню кімнату, потис Гольту руку і запросив сісти. Він не дав йому й слова мовити.