— Ходімо!
Дівчина пішла вслід за ним.
Надворі в обличчя їм дмухнула хурделиця. Йти було далеко. Поміж вигорілих фасадів завивав вітер. Мехтільд жила в одному з колишніх прибуткових будинків, який стояв наче вимерлий у довгій шерезі руїн. Вона відкрила хвіртку. Гольт штовхнув її у двір. Поцілунки їхні були пожадливі, а може, просто завчені. Пожадливими, а може, просто завченими були також і їхні обійми нагорі, в сірій, холодній кімнаті.
Десь близько третьої години ночі, незважаючи на комендантський час, Гольт повертався лабіринтом розбомблених вулиць у Менкеберг. Феттер, тремтячи від холоду, вже чекав на нього у прохідній адміністративного будинку. Він стояв такий п’яний, що навіть не здатний був сердитися. Вікна канцелярії на першому поверсі освітлені, — там, безперечно, ще працює Мюллер. Гольт подзвонив. Сторож впустив їх. Гольт схопив Феттера за руку. Вгору треба піднятися нечутно. Та Феттер важко ступав сходами і раптом загорлав: — Гуркочуть наші та-а-а-нки…
Гольт люто стусонув його в спину. В кімнаті Феттер, якого мучила гикавка, почав лаятись:
— Що це за ба… гопля!.. Що це за балаган, у якому навіть співати не можна! Ну як у тебе? — запитав він знову добродушним тоном. — Ти тільки подумай! Моя Карлінхен не захотіла.
Гольт перебив його:
— Якщо ти зрештою не заткнеш пельку…
— Ти поглянь на нього! — образився Феттер і з стогоном простягся на ліжку. Незабаром він заснув.
Гольт не спав. Він блідий сидів на табуретці. В цей момент він досить чітко усвідомлював усе, що з ним діялось. Його знову несло за течією. Десь близько шостої він підійшов до вікна і побачив Мюллера, що простував заводським подвір’ям. Гольт розштовхав Феттера. Феттер наполегливо просив, щоб його чемодани постояли лише до наступного ранку. Гольт погодився. Один день тепер не мав для нього жодного значення. Він непомітно вивів Феттера з будинку. Потім і сам побрів глибоким снігом, що випав уночі,— пішов з Менкеберга. Хуртовина вгамувалась, але вулиці оповив молочно-білий туман. Шосе збігало вгору, туман розступався, і на пагорбах за містом сонце сліпило очі. Гольт обвів поглядом все навкруги. Над землею загрозливо нависали сірі хмари з розірваними вітром краями. Долина скидалася на величезне озеро, виповнене аж до самих далеких гір туманом. І місто з його руїнами, димарями і купами щебеню потонуло в тумані, немов під ним розступилася земля. Навколишні поля були вкриті снігом. На мертві й голі тополі, що стояли вздовж шосе, з криком сіла зграя ворон. Скрізь, куди не глянь, ні живої душі.
Гольт сперся на стовбур тополі. Як йому взагалі могло спасти на думку прийти сюди, в російську зону? Він гнався за мрією — за Гундель. Мрії про Гундель, давній дитячій мрії про кохання прийшов кінець. Гольт притулився головою до стовбура. З гір насувалися хмари. Ось-ось знову повалить сніг. Він бачив Шнайдерайта, бачив, заплющивши очі, як ця людина, велика й жорстока, заступає йому шлях, скрізь втручається в його життя, скрізь хоче бути першим і прагне оволодіти всім, що було миле Гольтові, а саме — Гундель. Гольт прогнав від себе це видіння. Він повернувся на завод і уклався спати.
9
Надвечір фрау Томас розбудила Гольта і передала, що з ним хоче говорити професор Гольт. Кілька днів тому це злякало б Гольта, а зараз не справило на нього ніякого враження. Професор Гольт не мав більше влади над ним. Він поїде звідси, і ніхто на світі не зможе затримати його. Гольт перейшов коридор і постукав до батька.
Побачивши, як син увійшов у лабораторію, професор зрозумів — для нього не існує жодного авторитету. Він запропонував йому стілець. Хлопець зовсім опустився. Ось він стоїть, неохайний, неголений, вигляд у нього безпорадний, — напевне, зовсім заплутався. Під очима синці, комір мундира недбало розстебнутий. Професора охопив неспокій. Він, аби якось зібратися з думками, заходився протирати предметне скло.
Гольт сів і став чекати. Не він шукав цієї розмови, його до неї ніщо не спонукало.
— У мене обмаль часу, — почав професор, — я маю їхати з Мюллером і повернуся лише завтра в полудень. Але все ж мені б хотілося серйозно поговорити з тобою. Я, на жаль, тільки сьогодні довідався, що ти з деяких пір не ходиш до школи. Що ти на це скажеш?
— Я на це скажу, — відповів Гольт, — що хоч ти мене й змусив ходити до школи, але ніхто не поцікавився, чи ж мені того хочеться. Як бачиш, не хочеться. Наказ — більше не наказ.
Професор Гольт прочитав виклик у очах сина і зрозумів свою провину. Через роботу й незліченні обов’язки він надто довго полишав сина на самого себе. Він спокійно промовив: