— А що стосується двох ночей, — мовив Гольт, то як тобі здається, скільки ночей за останні роки, поки ти переглядав свої переконання, я взагалі не приходив додому? Як ти гадаєш, скільки їх не вистачило, щоб я взагалі ніколи не повернувся?
Професор Гольт підніс руку.
— Ти маєш… скажімо, сорок вісім годин у своєму розпорядженні, щоб обміркувати мої пропозиції. По-перше, ти влаштуєшся на роботу, яку я для тебе знайду. По-друге, поводитимеш себе пристойно. По-третє, порвеш будь-які стосунки з оцим Феттером!
— А якщо я скажу — «ні»?
— Тоді йди своєю дорогою.
Гольт встав. Професор теж підвівся. Слова «тоді йди своєю дорогою» він вимовив спокійно і без вагань.
— Вернер! — додав він і поклав руку синові на плече. — Мені б хотілося, щоб ти лишився тут. Я хочу тобі добра, спробуй це зрозуміти.
«Так, зрозуміти… — Гольт незграбним рухом вивільнив плече. — Як це там було?.. Людина живе, щоб пізнавати, це сказав Бльом, отой дивак Бльом, який і зараз витає десь поза реальним світом…»
Гольт також, ще підлітком, пробував багато чого збагнути — наприклад, чому на світі є бідні й багаті, чому кохання в казках чарівніше, ніж в дійсності, або чому немає мірила добра і зла, справедливості й несправедливості. Це давно минуло. То були погані часи для допитливих, очі в них були зав’язані, жили вони, оповиті темрявою. Тоді скрізь панували обман, брехня. І геть усе було фальшиве, аж донині, аж до цього моменту.
Він надів картуз, насунув його на лоб і вийшов з лабораторії.
У воротях стояв грузовик, а на ньому великий обплетений бутель. Хтось поставив тут машину в кінці робочого дня, і вона загородила проїзд. Обплетений бутель, у якому кілограмів сімдесят п’ять оцтової кислоти, не можна було лишати без догляду. Мюллер піднявся на кілька східців і заглянув на перший поверх. Скрізь темно. За скляним віконечком, чекаючи зміни, куняв каліка-сторож.
Мюллеру на своєму віку доводилося тягати мішки й по два з половиною центнери. В концтаборі він працював у каменоломні. Бутель його з ніг не звалить. Мюллер підсунув бутель так, щоб зручніше було взяти, ще раз глянув на виступ стіни біля сходів, куди він збирався поставити свою ношу. Потім притиснувся спиною до машини, вхопився за плетену ручку, нахилився, і бутель ліг йому на спину. Якщо зараз упаде і розіб’ється, він, Мюллер, задихнеться у хмарі кислотних випарів… Спокійно! Ось бутель зовсім сповз з кузова і всім тягарем навалився на нього. Кузов грузовика підскочив. Мюллер захитався, але встояв. Тримаючи бутель правою рукою, він обережно заніс ліву через плече, але ніяк не міг намацати другу ручку. Під тягарем Мюллер змушений був стати навколішки. Рука аж виверталася в суглобі. Бутель поповз униз.
Цієї ж миті Гольт зіскочив із східців і підхопив бутель обома руками.
— Пускайте!
Мюллер відпустив. Гольт відчув, що від натуги йому щось ніби обірвалося всередині. Але в останню мить він таки поставив бутель на виступ стіни.
Обидва стояли, важко дихаючи, і дивились один на одного.
— Біля двох центнерів, — врешті промовив Мюллер.
— Він ледве не звалив мене, — додав Гольт.
— Збезводнена оцтова есенція, — сказав Мюллер, — могло статися нещастя.
— Ви її й самі цілісіньку поставили б на землю, — відказав Гольт.
Обидва розреготалися.
— Спасибі! — подякував Мюллер.
Гольт відвернувся. На вичовганих східцях, відбиваючи світло електричної лампочки, виблискував шматочок слюди. Обличчя Гольта знову зробилося відчуженим.
— Цього ви від буржуйського синка не сподівалися, чи не так?
— Вас хто-небудь так назвав? — Мюллер посміхнувся. — Ех, чоловіче. Вернер Гольт! Та коли б ви лиш захотіли взяти себе в руки! Адже ми чекаємо вас!
«Ми», — сказав він. Ні, це словечко до нього не відноситься, роно стосується інших: Гундель, Шнайдерайта, Мюллера — їх воно об’єднує, а його виключає.
Гольт, не приховуючи розчарування, сказав:
— Ми з вами говоримо різними мовами!
— Вашу мову дуже легко зрозуміти, — відказав Мюллер, — «Гуркочуть наші танки…». Треба бути глухим, щоб не зрозуміти.
— Це… це… — промимрив Гольт, — це співав не я! Це мій товариш!
Мюллер пішов на заводське подвір’я.
— І ви, і ваш товариш, — кинув він через плече, — варті один одного! Обоє декласовані!
Гольт намацав у кишені, лишок грошей. Що потрібно від мене сторожеві? Гундель — тут, вона може кожної хвилини… У Гольта не було часу. Ще тільки зустрічі з Гундель йому бракувало!
Він прискорив крок. Звернув у провулок. Усе це, мабуть, оця безсонна ніч. Нерви зовсім сплохували, і йому здавалось, що хтось переслідує його.