В полудень він сів у переповнений пасажирський поїзд і поїхав на північ. Стоячи в проході, він дивився у вікно. Зусиллям волі виштовхував у забуття події сьогоднішнього дня: Феттера, його шантаж, крадіжку. Поїзд мчав крізь вечірні сутінки, і Гольт гадав, що час, який він прожив у батька і який без вороття лишився позаду, спаде з нього немов важкий тягар. Він сподівався відчути полегшення, свободу, але марно. Він відчував тільки сум. Так, сум за всім, що тут полишив і втратив. Але туга й каяття завжди приходять надто пізно.
10
Світло погасло. В темному залі й на гальорці повно людей — близько тисячі чоловік різного віку і професій. Тут були залізничники, жінки, що працювали на розчистці руїн, робітники хімічного заводу, дівчата з прядильних і ткацьких фабрик. Серед них і Мюллер з червоною краваткою, і професор Гольт, і старий Еберсбах з погашеною люлькою в зубах, і навіть Бльом. Люди в залі нічого не знали одне про одного, вони жили пліч-о-пліч з своїми співвітчизниками у країні, яку не вибирали собі. У кожного свій характер, своє життя. Але було у них й дещо спільне: нетоплена піч вдома, порожній кошик для хліба і минуле. Одні розуміли, які невидимі сили винуваті у їх нужді й горі. Інші, часом тверезо, а часом заплутавшись у суперечностях, намагалися це збагнути. А ще інші лиш ремствували на долю.
Спершу глядачам здалося, що світло так і не загориться, і їх огорнув неспокій, який, однак, скоро вгамувався. Тут було тепло, і після важкого трудового дня темрява викликала у людей дрімоту. Тож, коли в залі ледь-ледь посвітлішало, людям видалося, що все це сон.
Страхітливий сон. Хто не знає цих снів, від яких прокидаєшся в холодному поту? Снів, що страшним тягарем лягають на груди? Усі побачили сірий, оповитий зловісним туманом простір. Туман світився фосфоричним сяйвом, а в ньому — безліч людей, ні, тільки їх контури, тіні, що розпливалися, мов далекий спомин. Люди в залі намагалися пригадати, де стоять оті, що на сцені? Може, на біржі праці? Ні, вони стояли безладним гуртом, так само безглуздо, як це й буває уві сні. Вони, певно, також живуть серед своїх співвітчизників, у країні, яку собі не вибирали. І становище їх аж ніяк не ідеальне. Туман шкідливий для здоров’я, простір, у якому вони живуть, обмежений хиткою кулісою, що кидає на них тінь. Хто ж прирік оцих людей на життя у сутінках, хто заступив їм сонце?
Та ось тих, що стояли на сцені, можна було розглядіти чіткіше. Кожен — скроєний на свій лад. Один кремезний, мускулистий, видно, що він — людина надзвичайно сильна. Другий високий, з перекошеним обличчям, він, здається, дуже нервовий. Безліч різних людей, але одне у них спільне: над ними нависала страшна загроза — відчутна, навіть зрима. Вона була в усьому: і в яскравих спалахах зірниць, і в отім безнастаннім гуркоті грому, що ледве долинав. Гуркіт — ще далекий, але грізний. І люди в залі пригадували… Ті, що стояли в тумані, знали про небезпеку, яка причаїлася за кулісами, вони не були наївними. Ні! В усьому залі не було людини, яка б не здогадувалася про небезпеку. Але ніхто не вжив ніяких заходів, щоб її запобігти. Люди реагували по-різному. Один був вельми освічений, розумний; той нехтував обивательськими побоюваннями. Яке йому діло до тупоту кованих чобіт, що насувався? Інші, через дурість або злість, посміювались в кулак, ніби сподівалися від катастрофи, що наближалася, добра. Ще інші безтурботно збирали поштові марки і вважали, що нікому з них нічого не загрожує, якщо вони й надалі лишатимуться безтурботними. Зрештою, від цих людей нічого не залежало. Вирішувала більшість. А більшість не нехтувала небезпекою, не посміювалася в кулак, не вдавала з себе безтурботних. Ці люди були здатні покінчити з будь-якою небезпекою. Вони вже й так розхитали цю зловісну кулісу. Але їм бракувало єдності. Дехто, як отой кремезний, мускулистий, дивились на речі досить тверезо. Вони хотіли, не зволікаючи, діяти. Вони не вважали за потрібне приховувати свої погляди й наміри. їм не було чого втрачати, крім ланцюгів, вони були переконані, що їм нема порятунку ні від богів, ні від царів, що треба самим позбутися ярма тяжкого. Тут глядачі в залі пригадали все абсолютно точно. Он ті, інші, серед яких був і високий, нервовий чоловік, по суті, також бажали уникнути лиха, але вони мали поганих радників і не усвідомлювали, чого хотять, їх збили з пантелику. З одного боку, вони хотіли захищатись, а з другого — нікому не хотіли завдати прикрості. Отак уся ця маса людей і не змогла об’єднатися. Тим часом стукіт чобіт по бруку чувся усе ближче й чіткіше, на небі все яскравішали спалахи. Ось-ось мала статися катастрофа… Раніше, коли, бувало, заблискає над дахами великого міста, жінки — оці ж, що сидять зараз у залі — вибігали в двір і хапали на руки дітей, що гралися, а чоловіки ховали у підвал велосипеди. Але там, у тумані спогадів, ніхто не хапав дітей, ніхто не ховав велосипедів, ніхто не відганяв привид, незважаючи на те, що натовп вирував, мов вогонь у кратері вулкана. Вони все ще не об’єдналися! Кремезний попереджав, наполягав, заклинав. Люди в залі не могли збагнути, як сталося, що його тоді не почули. Чоловік з перекошеним обличчям висував усе нові й нові відмовки, поки врешті не заплутався остаточно у отих своїх «з одного боку», «з іншого боку». У нього справді були погані радники, а дехто з його прибічників навіть прислухався до того, що їм нашіптували з-за куліс. Крім усього, оці величні, рвучкі жести — їх до болю ясно пам’ятав кожен, хто сидів зараз у залі. Мовляв, може, нічого страшного й не станеться. Зачекаємо, дамо їм збанкрутувати! І ось знялася буря. Загула, завирувала грізна факельна процесія в Бранденбурзьких воротях. Та шанс на порятунок ще лишався. Кремезний закликав трудящих міст і сіл піднятись на останній вирішальний бій. Високому ж і тепер «з одного боку» було ясно, що насувається жахлива катастрофа, але «з другого боку»…