І тут спалахнула страшної сили блискавка… Потім запала ніч, Варфоломіївська ніч. Солдатський чобіт топтав усіх — вчених, дурнів, безтурботних, топтав усіх без винятку. А яка ж довга була ця ніч!
Ніч насильства і опору, ніч убивства. Тепер полум’я охопило вже весь світ. А тупіт солдатських чобіт не стихав, вони йшли і йшли у криваво-червоній заграві, аж поки все не розлетілося вдрузки… На сході ніч почала відступати. Але тільки тоді, коли все вже лежало в руїнах, почало світати.
Ранок прийшов бляклий і холодний, просякнутий димом згарищ. Та туман розвіявся, примарна завіса впала. Простір — чистий аж до горизонту. І всюди виднілися самі лише руїни. Все виявилося значно страшнішим, ніж можна було собі уявити. Пролито море крові — і тут, і скрізь. Ніде нічого не залишилось; все треба було починати з початку. І ніколи ще початок не був такий важкий. Піч — холодна, корзинка для хліба — порожня. У сірому дощовому світанні виднілась постать кремезного та кількох його людей, що вижили. Он він стоїть, сивий, у смугастому одязі, покалічений, серед руїн. Кремезний окинув поглядом все навколо і взявся до роботи. Почувся сухий дерев’яний стукіт — то в ранкових сутінках прискакав на милицях високий одноногий чоловік. Залишилось серед живих і кілька його людей. І всі вони знову зібралися разом біля руїн, усім знову доведеться разом жити у цій країні, яку вони собі не обирали. Та коли й тепер почнуть сперечатися… Кожен в залі відчув, як стискається серце від жаху. Адже ген за горизонтом лежить той самий старий світ, і може настати день, коли знов почне блискати… Якщо й тепер триватиме «з одного боку» і «з іншого боку»… На саму думку про це у тисячі людей, що сиділи в залі, перехопило подих… Якщо вони й тепер, нарешті, не об’єднаються… Але тут у ранковому світанні їхні руки зімкнулися, і весь зал полегшено зітхнув. І старий Еберсбах, і Мюллер, і тисяча глядачів, усі, як один, підвелися з своїх місць. Аплодисменти потонули у натхненній не передбаченій програмою пісні «Сміло у ногу рушайте!». І напруження, у якому весь час перебував Шнайдерайт, сидячи вгорі, на балконі, також спало. Він бачив, що його зрозуміли.
У кімнаті для артистів за сценою Гундель одягала пальто. Друга частина вечора також удалася на славу. Гундель, вкрай стомлена, з нетерпінням чекала Шнайдерайта. Як тільки все закінчилося, до неї знову повернувся гнітючий настрій останніх днів, якого вона ніяк не могла позбутися.
Шнайдерайт усе ще був десь у залі, що повільно порожнів. Гундель хотілось, щоб він скоріше прийшов. У його присутності ставало легше, а зараз її думи були сумні й невеселі. Сьогоднішній вечір переконав багатьох, але однієї людини, того, кого їй страшенно хотілося переконати, серед глядачів не було. Вранці Гундель довідалась, що Гольт ще вчора зник, захопивши з собою весь свій нехитрий пожиток; це означало, що він більш не повернеться, що він пішов назавжди.
Та цієї зимової ночі, крокуючи поруч з Шнайдерайтом, Гундель заспокоїлася, смуток її поступово розвіявся. Вони йшли, оповиті хурделицею. Але з Шнайдерайтом вона почувала себе в безпеці, і нарешті її охопило радісне, бадьоре почуття свободи. Шнайдерайт складав плани на Новий рік, на близькі свята. Гундель тільки підтакувала йому.
— Досі ми зустрічалися з тобою лише в групі,— сказав він. — Мені б хотілося зрештою поговорити й наодинці, про свої особисті справи.