— Про які це такі особисті справи тобі хочеться говорити зі мною? — запитала Гундель серйозно й лагідно, та водночас із такими лукавими нотками в голосі, що Шнайдерайт нічого не відповів, тільки міцніше взяв її під руку. Лампочка в заводському під’їзді його анітрохи не турбувала. У її тьмяному світлі він нічого, крім очей Гундель, не бачив. Без найменшого зусилля юнак підняв її на руки, а вона, полегшено зітхнувши, обхопила руками його голову і поцілувала в губи. Шнайдерайт ніжно й обережно пригорнув Гундель до себе.
ЧАСТИНА ДРУГА
1
Гольт сидів у безлюдному невеличкому залі сільської корчми змучений, голодний, охоплений почуттям безнадії. Під стелею висів різдвяний вінок, за стойкою, тримаючи руку на пивному крані, стояв господар у шкіряному фартусі — товстий, червонопикий, з вусами, мов у тюленя. Він посунув наповнений кухоль на край стойки, зміряв Гольта похмурим поглядом і зник за дверима. Хазяйка подала пиво й сіла. Вона стурбовано, навіть співчутливо дивилась на гостя.
— Чи далеко звідси до кордону? — поцікавився Гольт.
— Боронь вас боже, не здумайте лиш тут переходити на той бік; у лісі отаборилися війська росіян, скрізь пости!
— А попоїсти у вас щось знайдеться?
— Вам треба якнайшвидше йти звідси, у нас щовечора перевірка!
Гольт заплатив за пиво. Хазяйка сховала гроші.
— Попоїсти, кажете? Самі голодуємо! — Потому й вона зникла за дверима позаду стойки.
Гольт відхилив гардину. На засніженій сільській вулиці ані душі. Він вийшов через чорний хід у двір. Огорожа між сараєм і стайнею була невисока. За нею Гольт побачив чисте поле, неподалік ліс і задоволений повернувся в зал.
Тим часом до корчми сходилися селяни. Вони вже сиділи за багатьма столиками. На Гольта ніхто не звертав уваги. Він перекинув через плече скатану плащ-палатку, запалив сигарету, допив пиво. Його морозило. Далася взнаки безсонна ніч: він був втомлений і знервований, цілий день нічого не їв, від голоду паморочилося в голові. Слід було все-таки дотримуватися маршруту Феттера. Припустився помилки, зійшовши з поїзда раніше. Гольт вирішив знову повернутись на залізничну станцію, хоч уже на саму думку, що доведеться йти сім кілометрів пішки, йому ставало моторошно.
Якийсь селянин, що сидів за сусіднім столиком, виглянув у вікно, потім перевів погляд на Гольта і застережливо кивнув головою. Гольт негайно метнувся до чорного ходу. Вже в коридорі почув, як відчинились двері, що вели на вулицю, почув тупіт кованих чобіт.
Він переліз огорожу і побіг полем. На узліссі зупинився, оглянувся назад і кинувся в глиб лісу — будь що буде. На одній з галявин зорієнтувався по зірках; ніч стояла морозяна, небо ясне. Гольт повернув на захід; там за лісом виднілася якась ніби світліша смужка неба, хоч сонце й зайшло кілька годин тому. Гольт рушив далі. Перетнув шосе і, не звертаючи уваги на численні сліди від коліс грузовиків на снігу, попростував далі на захід, в напрямку отої світлої смужки на горизонті. Сосновий ліс усе густішав, Гольт продирався густими чагарниками, кущами і врешті опинився на галявині, залитій світлом численних прожекторів, перед високою загорожею з колючого дроту.
Його огорнув жах: світла смужка вечірнього неба на заході була не чим іншим, як сяйвом прожекторів у військовому таборі, про який Гольта попереджала хазяйка корчми. Гольт стояв мов заціпенілий: з дерев’яної сторожової вишки його окликнули якоюсь незрозумілою мовою.
Вмить він опинився в кущах. За його спиною тишу розірвала коротка черга з автомата. Гольт побіг. Соснові віти били його по обличчю, він перечіплювався через коріння, падав, схоплювався і щодуху біг далі. Коли він знову вибіг на шосе, то потрапив у світло фар автомобіля. Зойки, постріли, Гольт мчав лісом все далі й далі. Його охопив панічний страх. Він з розмаху налетів на стовбур і мало не знепритомнів, та врешті-таки добіг до галявини, звернув ліворуч, на північ. Ліс ожив. Гольт мчав, важко переводячи подих. Час від часу до нього долинали вигуки. Вони то наближались, то знов віддалялись. Гольт повернув ліворуч, тепер на захід, і раптом голоси почулись зовсім близько поперед нього. Він кинувся на землю поміж сосон, що густо росли одна біля одної.
Голоси наближалися. Гольт зарився обличчям у сніг. Якщо його спіймають, то вважатимуть, що він шпигун. Голоси віддалились. Гольт схопився на ноги. Він зовсім знесилів. Місцевість понижувалася. Ось і ліс лишився позаду. І раптом знову крики, сумніву не було — його помітили. Гольт хитаючись спустився схилом, побачив перед собою стіну очерету і щодуху помчав уздовж берега. Нарешті угледів в очереті місток, дошки під ним загриміли; за містком — озеро, вузеньке, вкрите кригою і снігом. Гольт ступив на лід, крига затріщала, вгнулася під його ногами. Над озером дзвінко відлунювали кроки. За спиною чулись вигуки, він озирнувся і на тлі білого похилого берега побачив постаті, що метушилися на містку. Хтось зіскочив на лід, і лід провалився.