Гольта знов почало трясти. Він натягнув перину до самого підборіддя і запитав:
— А зараз ти сама?
Після довгої мовчанки вона відповіла:
— Я заручена. І чекаю, що він повернеться. Остання звістка від нього була з Росії.
Сестра Марія взяла кілька ковдр і на дивані біля вікна спорудила собі постіль. Потім підійшла до дверей, вимкнула світло і, стоячи біля пічки в темряві, почала роздягатись.
Гольт запитав:
— Сестра Регіна, чому ви не хочете мене впізнати? — Вона не відповіла. — Ви мене відразу впізнали, — вів своєї Гольт, — інакше не злякалися б! — Вона мовчала. — Ви злякались! — вперто твердив він.
— Я подумала… — промовила вона і замовкла. Потім додала: — Завтра ви мусите піти звідси. Якщо вас тут побачать, у мене будуть неприємності.
Коли вона проходила повз нього, він міцно схопив її за руку… Потім вона припала до його грудей і плакала, плакала…
— Годі плакати! — сказав Гольт. — Адже ти могла лежати під руїнами розбомбленого будинку, а мене, могло статися; вони виловили б весною з дна озера. — Він погладив її по голові.— Не плач. Тішся, що ми живемо.
— І навіщо ти прийшов? — мовила вона крізь сльози. — Я вже була з усім примирилася, знайшла спокій!
Він обняв її і ще міцніше пригорнув до себе; її тепло розлилося по його тілу, збуджувало його. Він сказав:
— Нас звів докупи випадок — тоді й сьогодні. Радій, що ми живемо!
Ще до того як настав ранок у Гольта знов почалася гарячка. Вона вирвала його з неглибокого сну і штовхнула назад, у крижану могилу озера. Крижини трощилися, він тонув, у відчаї бив навколо себе руками і кричав. Після цього на якийсь час наставала слабість, коротке забуття, а потім гарячка знову кидала його в безодню минулого.
Мансарда, лабораторія, лійки, пляшки… Справа тепер, звичайно, не в крадіжці… Коридор, хвиля сп’яніння… Який же ти гидкий… Якщо впустиш до себе, я скорюся батькові!.. Удар кулаком… Каторжанин, п’яна свинюка… танцювальний зал, присмеркове світло і очі Гундель, погляд Гундель… Іди до Шнайдерайта, йди, на мені надто багато бруду, іди… Стурбоване, насуплене чоло, добрі очі… Ви нічогісінько не знаєте, говорите про людяність, а самі голосували за Гітлера… Узлісся, осінь, березові хрести… Це ти, а я гадав, ти мене забула… Я забула?.. І погляд Гундель, і усмішка Гундель… Хаос, табір для військовополонених, голод, вогонь, головний танк, підвал, кашкет лейтенанта, повісити, тільки повісити надворі на груші… Лід, і сніг, і міст на Одері… Карпатські ліси, тартак, спотворений голос, ім’я йому було Смерть, а услід за ним — пекло… Потім над дорогою дитина, а над нею важкі дощові хмари… Чого вона така сумна? Сліпучий промінь світла, підземний хід. Облиш дитя, рятуй мене… І вогненна буря, горить асфальт, палають в морі вогню чорні стовбури… Вкрите воронками рід снарядів поле, поперевертані гармати, розірвана на шматки обслуга… Вир обрааів, жах і знемога… і час від часу білий чепчик на білявому волоссі. Хто ти? Я тебе не знаю… І чиєсь чуже обличчя, рогові окуляри, лікарський халат… Температура ще не впала? Спробуємо елоідрон у вену і люмінал, якщо він знов почне марити…
Сестра Марія обкладала Гольта мокрими простирадлами. Він розплющив очі.
— Ти мене бачиш, впізнаєш?
— Я бачу тебе… але, слухай, що це?
— Це різдвяні дзвони, — сказала вона, — сьогодні свят-вечір! Я молитимуся за тебе, а ти спи, тобі треба спати!
Температура впала, видіння поблякли. Гольт спав, спав здоровим сном.
Гольт знову опинився в лікарні. Під протилежною стіною стояло ще одне, незайняте, ліжко. Крізь широко розчинені вікна в кімнату вривалось морозяне зимове повітря.
Сестра Марія сиділа біля нього. Вона називала його Вернер, говорила йому «ти». Так, він її ніколи раніше не бачив. У неї кругле юне обличчя і добрі сірі очі, і брови такі ж світлі, як і волосся, закручене вінком навколо голови.
Він дивився на неї, намагаючись все пригадати.
До втечі через замерзле озеро він пам’ятав усе до найменшої дрібниці. А що сталося потому? Він марно силкувався заповнити прогалину в пам’яті.
— Я провалився під лід, — почав він раптом. — Потім… потім мені снився сон. — Вона підвела погляд. — Під час війни я знав одну сестру, — продовжував він, — її звали Регіна. Я відтоді ніколи не згадував про неї… Потім мені снилося, що я потонув, помер, а навколо мене — темрява й крижаний холод. Раптом спалахнуло світло і мені явилася сестра Регіна, вся осяяна сонцем. Потому зробилося тепло і настала ніч… вона лежала біля мене… А прокинувся я тут.