Сестра Марія весь час дивилася кудись повз нього. Він сказав:
— У мене таке враження, ніби то був зовсім не сон.
Вона мовчки вийшла з кімнати.
В полудень разом із сестрою Марією прийшов лікар. Доброзичливий чоловік років тридцяти в рогових окулярах, що любив підморгнути, побазікати.
— Ну, серцеїде, як ся маємо? Га?
— Що зі мною було? — запитав Гольт.
— Невеличка гарячка, — відповів лікар, оглядаючи Гольта. —
А ти здорово нафантазував. Потрапила, мабуть, невеличка інфекція, можливо, запалення легенів. Спершу це нагадувало менінгіт. Назвемо це, на крайній випадок, аментивним синдромом, як кажуть медики. Довелося зазнати горя, чи не так? Але тепер ми швидко виберемося з цієї халепи. — І лікар звернувся до сестри Марії: — Завтра, про всяк випадок, зробіть рентген грудної клітки, аби впевнитися, що все гаразд з легенями… — Він обняв її за плечі.— Ну, ну! — сказав він підбадьорливо, і сестра Марія зашарілася. — От він і повернувся, наш серцеїд, жених, якого ми вважали мертвим, повернувся вночі, як колись Вільгельм після празької битви до своєї Леонори. І тут йому, бачте, заманулося врізати дуба, але на такі вибрики ми не згодні, чи ж не так, сестро?
Він грайливо засміявся і вийшов з палати. Сестра Марія пішла за ним, навіть не глянувши на Гольта.
Спершись на одвірок і засунувши руки в кишені, Гольт стояв у кімнаті сестри Марії. На столі красувалась ялинка. Відривний календар показував 3 січня 1946 року. Гольт замислився: «А що ж далі?» Десь за хворобою і провалом пам’яті, через який йому так і не вдалося перекинути місток, десь далеко-далеко позаду залишилось його минуле. Ті кілька місяців, які він прожив у батька, поблякли, здавалися сном. Він підійшов до вікна і виглянув надвір. За його спиною відчинилися двері.
Сестра Марія мовчки кивнула. її робочий день закінчився. Вона заварила чай, поставила на стіл тарілку з м’ятними пряниками і засвітила свічки на ялинці. Потім сіла на диван і, нахилившись до свічки, почала латати халат. У Гольта не було курива, і він вертів у зубах сірник, дивлячись на кругле, добродушне, завжди вкрите легким рум’янцем обличчя сестри Марії. «А що ж далі?» — знову майнула думка.
— Рентгенівські знімки ніяких ускладнень не показали, — сказав він. — Я здоровий. А що ж далі?
Сестра Марія опустила шитво на коліна.
— Тепер тяжкі часи, — повільно промовила вона. В його присутності вона завжди ніяковіла, завжди говорила якось невміло, ледве добираючи слова і час від часу при цьому розглядаючи свої руки. — У багатьох зараз немає притулку, — продовжувала вона трохи схвильовано. — Я говорила з шефом. Ти можеш лишитись тут. Коли зовсім видужаєш, працюватимеш опалювачем, а весною доглядатимеш сад. В тебе буде на перший час безкоштовна квартира і харчі. Пізніше, можливо, вивчишся на санітара.
Гольт не відповів. «Чого я хочу від життя? — запитував він себе. — Чому б мені й не лишитися тут і не стати опалювачем, а пізніше — санітаром?»
Сестра Марія відклала шитво. Її замішання раптом минуло.
— Мені здається, що господь бог хотів тебе застерегти, коли мало не втопив в озері, — вела вона далі.— Ти надто багато грішив у своєму житті.
Гольт вийняв з рота сірник і розтрощив його між пальцями.
— Звідки ти знаєш? — запитав він.
— Ти у гарячці все розповів, — сказала вона. — Це провидіння господнє, що ти прийшов сюди.
Вона говорила переконливо, і Гольт бачив — вона вірить в те, що говорить. «Провидіння господнє, господь бог…» І раптом Гольт відчув у цих словах якусь втіху, навіть принадність. Після усіх отих хаотичних, тривожних років без бога вони заохочують його зажити, врешті, в покорі й вірі, поклавши край усім турботам і затаєним болючим питанням.
Він сів на диван біля сестри Марії. Це скромна й проста дівчина. Але в її наївній вірі було щось непохитне і водночас переконливе. Він поважав її й з усією серйозністю ставився до її слів.
— Я багато грішив у своєму житті…— повторив він задумливо. — Але я не був таким зроду-віку. Колись і я вірив у ідеали, мене кинули в біду, як і всіх нас.
— Тому, що ми відступились од віри, — промовила вона з незвичним для неї запалом. — Це кара божа.
Гольт відчув разчарування. Ні, це не її слова. Вона вже не добирає їх так старанно, як власні. Вона, безперечно, усе це багато разів чула від когось.
— Війна, злигодні і незчисленні жертви вказують нам, що ми мусимо повернутися в лоно господнє.
— Ну, гаразд, — погодився Гольт, розчаровуючись ще більше. Він підвівся і став посеред кімнати. — Так з чого ж мені почати повернення до бога?