— Коли ти востаннє молився? — запитала сестра Марія.
Він засунув руки в кишені і зверху вниз глянув їй в обличчя, що аж пашіло від збудження. І раптом згадав сестру Регіну. Вона також говорила: «Спробуйте помолитись!» Як і тоді, в душі Гольта знову піднімався протест, що поступово переростав у обурення. «Не хочу ніякого бога! — вирішив він. — В усьому винуваті самі люди — в нужді й горі, в розгулі смерті. Можливо, тому, що вони недосконалі, або хтозна-чому. Бог тут ні до чого, інакше можна впасти у відчай!»
І раптом Гольт, мов звідкись здалеку, побачив усе своє досьогоднішнє життя. Він заблукав, пішов по хибних шляхах, як і інші, і він знає — бог тут ні до чого. В його душі навіки викарбувалась одна-єдина істина: не провидіння, не доля, не божа воля керують людиною. Ні, людина вирішує долю людини, а провидіння — це і є влада однієї людини над іншою. Але чому один сильний, а інший безсилий, чому сильний має владу над безсилими, хто розподілив ролі і встановив мірило добра і зла, права і безправ’я, і чому людина людині ворог? Чому людей розділяє безодня? Цього Гольт не знав. Але в одному він знов-таки був переконаний вже й зараз: треба безнастанно шукати відповіді на оте «чому?». Він мусить, зрештою, почати все з початку і невтомно допитуватися, шукати, як це йому вже раз привиділося, коли він плекав надію й сподівався вижити і жити. Ось те єдине, що може визначити сенс і напрямок його життя.
Гольт дивився на полум’я свічок на ялинці. Він думав про Гундель. Потім уголос запитав, по суті, в самого себе:
— Чому це не спало мені на думку раніше? Невже треба було спершу втратити і те єдине, що в мене лишалося?
Тільки зараз він згадав про сестру Марію. Вона сиділа на дивані, але ніби була десь далеко-далеко від нього.
— Я знаю, коли б не ти, мене, можливо, не було б уже й серед живих, — сказав він, і йому зробилося шкода її.— Я вдячний тобі за це. Але ніхто в світі не може затримати мене. Якщо тебе це втішить, то знай — я йду звідси розумнішим, ніж прийшов.
Він підсів до неї, не боронив їй покласти голову на своє плече, не боронив плакати.
— Доля звела «ас, — сказав він. — Вона ж розводить нас у різні сторони.
2
Близько півдня Гольт прибув у Гамбург.
У перукарні на вокзалі він підстригся, поголивсь, а потім пішов у телефонну будку і почав гортати книгу абонентів. Реннбах, Франціскус, комерційний радник — Лангенгорн, Охсенцолльвег, три. Номер телефону був неправильний, довелось звернутися за довідкою на привокзальну пошту. Ледве він набирав кілька цифр, як чулися гудки «зайнято». Нарешті він таки додзвонився.
Комерційний радник був у цю пору в своєму бюро на вулиці Гольстенваль. Телефон-автомат і далі випробовував Гольтове терпіння, а потім ще роздратовані розпитування секретарки, поки вона погодилась його з’єднати. І нарешті енергійний голос дядька:
— Хто біля телефону? — В трубці зашипіло, затріщало. Гольт вже подумав був, що зв’язок перервано, але тут знову почувся дядьків голос: — Ви справді Вернер Гольт? Хлопче, де ми вже про тебе не розпитували. Скрізь подавали на розшуки. Доротея сподівалася, що ти у батька.
— Я хотів би дізнатись, де живе мати, — нетерпляче перепинив його Гольт.
— У Маріанни у Віденталі, Нойграбенерштрасе, одинадцять.
Гольт ще довгенько добирався до Віденталя. Приміські поїзди відходили щогодини, але були такі переповнені, що він мусив цілу годину чекати на пероні. Від Харбурга Гольт подався пішки, спершу по шосе, а потім вкритими лісом пагорбами Шварценберге і далі вздовж залізничної колії, на якій працювала бригада укладальників. Тут снігу майже не було. Гольг перетнув колію, пройшов вулицями поміж вілл, запитав, як іти далі.
І ось нарешті особняк. Нижній поверх — з чорного клінкеру. Верхній побілений і обвитий виноградом. У палісаднику висока — вище даху — голуба ялинка. Гольт машинально смикнув хвіртку — таки хвилювався. Потім опам’ятавсь і подзвонив.
З будинку вийшла дівчина років вісімнадцяти. У неї було темне, майже чорне волосся, поверх ситцевого плаття — білий фартух. «Так, вірно, — пригадай Гольт, — мати завжди пильнувала за чистотою фартухів!» Два рудих маленьких пуделі з дзявкотом вискочили з дверей. Нарешті загудів зумер, Гольт натиснув на клямку хвіртки і ногою відігнав од себе собак.
— Мокка! — почулося з будинку. — Мокка! Кока-Кола! — Дзявкання вмить припинилось. Цуцики, махаючи хвостами, помчали до дверей. Там на ганку стояла висока, струнка, темноволоса жінка. На обличчі в неї грала усмішка.