В кімнату постукали. Офіціант у зношеному фраці поставив на стіл кілька пляшок, чарки для коньяку і бокали для шампанського. Геннінг ткнув йому в руку жменю кредиток і замкнув за ним двері. Блондинка хихикала. Гольт підсів до Зігрід, що простяглася на кушетці. А Геннінг, широко розставивши ноги, зупинився біля столика. Він теж добряче набрався — темне волосся звисало на чоло, краватка сповзла вбік, — але стояв рівно. Геннінг розкоркував пляшку і всім налив коньяку в бокали для шампанського аж по самі вінця. Потім одним духом спорожнив свій бокал. Наповнив його знову і, показуючи пальцем на блондинку, промовив, ніби вибачаючись, до Гольта:
— Мушу спершу добряче підпоїти ласкаву фрейлейн! — І знову спорожнив свій бокал. — Так! — сказав Геннінг. — Тепер віддавай кінці! — Він втупився в блондинку: — Ти чому не п’єш? — Рвучко підняв її з крісла, однією рукою обхопив за стегна, а другою вилив їй в рот коньяк. Потім відпустив, і вона знову впала в крісло.
Вигляд Геннінга раптом так настрахав Гольта, що він теж одним духом випив свій коньяк, і нарешті сп'яніння туманом застелило йому очі; мов крізь завісу він бачив Зігрід, що простягнулася на кушетці, бачив, як Геннінг роздягав піджак, жилет, знімав краватку, розстібав комір сорочки, а потім знову підняв з крісла обм’яклу блондинку і, нахилившись над нею, з невимовним цинізмом пробелькотів, ледве повертаючи язиком:
— Люба фрейлейн була така ласкава, що викликала в мене статеве збудження… може, тепер люба фрейлейн матиме ласку задовольнити й мою статеву потребу! — Сказавши це, він повалив її на ліжко. Зворотною стороною долоні провів по чолу. — Погань… — промовив він. — Ти справжня погань…
Зігрід, підвівшись, обома руками обняла Гольта за шию, але він вивільнився з її обіймів, схопив пляшку з-під коньяку і, зовсім втрачаючи розум від сп'яніння, жбурнув її в нічник; розлігся дзенькіт, гуркіт, і кімната потонула в темряві.
Цілих два дні Гольт не міг позбутися відчуття якоїсь порожнечі і в голові, і в шлунку. Він спробував читати, але його знову і знову обступали невеселі роздуми. Він виходив на морозне зимове повітря, блукав по Гамбургських горах, а по обіді вирушив аж ген на Машенське пустище з його курганами. Нарешті йому стало краще. На пагорбах лежав глибокий сніг.
Згадка про сцену в кімнаті над баром була не дуже ясною, оскільки Гольт тієї ночі напився до нестями. Зараз, хоч йому й було неприємно, він не мучився докорами сумління, — він зумів тверезо й нещадно оцінити свою поведінку. Не мав Гольт злості й на Геннінга, — адже це було б несправедливо, не роздумуючи, звалити свою провину на іншого? Він не мав чого закинути Геннінгу, чого б не мусив закинути й собі. Та й хіба він не по своїй волі приставав на все, що починав Геннінг? Гольта гнітила не пиятика й розпутство; це його нітрохи не хвилювало. Його терзало усвідомлення того, що він усе ще пливе за течією. Мехтільд чи Зігрід, танцювальний зал Ноймана чи гамбургські шинки — усе одне й те ж саме. «Не обманюй себе самого, твоя дорога веде все далі вниз. А куди ж поділися всі твої добрі наміри?»
Повертаючись назад, у Віденталь, Гольт не помічав ні розкішних барв призахідного сонця, ні своєрідної краси болотистого краєвиду. Він ішов, засунувши руки в кишені пальта й похнюпивши голову; сніг рипів у нього під ногами. Звідси, з певної відстані, він усе ясніше бачив той шлях, на якому з незбагненних причин зазнав невдачі, живучи у батька. І Гольт намагався уявити собі інший шлях, той, на який він збирався ступити зараз і в який він, власне, ніколи не вірив.
Там невдача, а тут — куди вітер віє. Невже течія занесла його знову на хибний шлях? В такому разі необхідно негайно ж збагнути, в чому помилка. І Гольт твердо вирішив: раз він своєчасно зрозумів це, не піддатися зневірі й песимізму. Хіба у нього в кишені немає листа від Ути? «Приїжджай, зараз чи пізніше, ненадовго чи надовго, як захочеш…» «Зараз чи пізніше, — думав Гольт, але ні в якому випадку не надто пізно, а найкраще — вже зараз!» «Я сама і вирішила жити осторонь від людей…» Гольт згадав Бльома. Жити осторонь від людей, подумав знову він, це все-таки значно привабливіше, ніж животіти в покорі й страсі божому, як хотіла його навчити сестра Марія. Ні, краще вже осторонь від людей і бути самим собою, поховавши усе своє марнославство і честолюбство. Хіба не люди винні в усіх його невдачах? І Шнайдерайт, і Гундель, і те, що його ніхто не розумів, що всі ставилися до нього вороже? А хіба він не тікає від ударів долі, коли цурається людей? Життя осторонь від людей мало бути гармонійним і задовольняти всі бажання.