Він підніс чарку до Гольта, при чому одним оком поглядав на нього, а іншим дивився кудись вбік. Гольт, посміхаючись, і собі підніс чарку. Але Карл Реннбах, вже знову потонув у кріслі й довірливо нахилився до Гольта, так що пасма білого волосся насунулись йому з потилиці на вуха.
— Що стосується твого грюндерства, — промовив він, — то з цим ділом ще треба зачекати. А тим часом не лови гав, щоб не розгубити й того, що лишилось. Але твій оптимізм, небоже, мене порадував, а тому скажи, чого б тобі зараз найбільше хотілося?
Гольт непевно похитав головою, приховуючи під маскою доброго виховання почуття тріумфу. Усі чекали на його відповідь.
— Мені б хотілося, — сказав він, — щоб ти взяв мене з собою у Людвігсгафен. Я був би вельми задоволений.
— Звичайно, поїдеш зі мною, само собою зро-зумі-і-ло, — запевнив його Карл Реннбах.
Гольт чемно подякував. Він бачив, як схвально кивнула йому мати, але обличчя його залишалось спокійним, посмішка — бездоганною. А в серці — нічого, крім глузування.
5
Людвігсгафен був сильно зруйнований. У одному з небагатьох уцілілих готелів Карл Реннбах і Гольт оселилися в одному номері. Педерсен, шофер Реннбаха, виніс нагору їхні чемодани.
Карл Реннбах у довгих бумазейних кальсонах і жилеті з котячого хутра, одягненому поверх трикотажної сорочки, крекчучи, сидів на ліжку і парив ноги у тазику з гарячою водою. Гольт витяг йому з чемодана шкарпетки й чисту сорочку, а потім переодягнувся й сам.
Вони повечеряли в ресторані, і Карл Реннбах запросив племінника в готельний бар на склянку грогу.
Гольт був стомлений. Вони вже два дні пробули в Дортмунді, два в Дюссельдорфі, а сьогодні довго їхали машиною сюди. «Звідси до Шварцвальда вже зовсім недалеко, — розмірковував Гольт. — Будь що буде, а завтра він вирушає!»
Так, він піде, хоч перспектива нової мандрівки його анітрохи не приваблювала. За вікнами автомобіля повз них проносились сумні картини. На всіх дорогах — люди, що повертались додому, і переселенці, скрізь зруйновані міста й села, хаос першої повоєнної зими… Гольт боявся знову опинитись у цьому потоці, його лякали холодні поїзди, зали для чекання, заметені снігом путівці.
Гарячий грог підбадьорив Гольта, і він звернувся до дядька:
— Чи довго ти влаштовуватимеш тут свої справи?
Карл Реннбах лежав знесилений у кріслі, вузька голова його стирчала між піднятих плечей, підборіддя потонуло в запалих грудях.
— Днів вісім, напе-е-вно, не менше, — відповів він.
Гольтові не хотілося образити дядька і потай втекти від нього. Тож він розповів старому, ніби в Карлсруе у нього є знайомі, яких він, мовляв, скориставшись з нагоди, хотів би відвідати.
— А чому б і ні?! — сказав Карл Реннбах. — Педерсен відвезе тебе.
Він вийняв сигару, відкусив кінчик і виплюнув крихту тютюну під стіл. Закуривши, обвів поглядом бар. Більшість відвідувачів — іноземці, майже всі в цивільному, але були й офіцери окупаційних військ. За другою склянкою грогу Карл Реннбах пожвавішав. Його спина горбом здіймалася над кріслом, довге біле волосся пасмами спадало поза вухами на карк. Він, як і щовечора, був у благодушному настрої.
— Тут, безпере-е-чно, приємно посидіти, — промовив він, — правда ж, небоже?
Яскраве освітлення ресторанних залів, затишок і тепло бару не стерли з пам'яті Гольта картин горя, яких він надивився під час подорожі. Усі вони мов живі стояли перед його очима. Він випив другу склянку грогу і чемно кивнув.
— О так, тут справді дуже приємно посидіти.
Гольт не хотів грубіянити дядькові. А чому б, власне, і ні? Ось уже кілька днів він носить маску; добропорядний тон і лицемірство набридли йому до нудоти. Дядько має рацію, аякже; «Тут, безпере-е-чно, приємно посидіти», — і Гольт сказав уголос:
— Мені шкода отих бідолах на путівцях!
Дядько попихкував сигарою. «Дядько — хитрий лис, ніколи не вгадаєш, що в нього на думці». Гольт задерикувато вів далі:
— Маленька людина знову мусить за все розплачуватись!
«Хай дядько подивується — що це з племінником? Хай посердиться!» Але дядько тільки скоса кинув на Гольта веселий погляд і сказав:
— Більше грогу не одержиш, небоже, — ти вже впадаєш у меланхолію.
Гольт мовчав і злостився.
Карл Реннбах розрахувався і замовив карафу коньяку собі в номер, поставив її на тумбочку і, лежачи в ліжку, продовжував пихкати сигарою. На ньому була яскраво-зелена піжама, від якої його обличчя здавалось сірим і жалюгідним. Лежачи на спині й натягнувши до самого підборіддя стьобану ковдру, він читав «Історію Геродота Галікарнаського».