Гольт почав розмову в барі надто незграбно, у такий спосіб йому не виманити лиса з нори.
— Ну от ти їздив у Дортмунд, у Дюссельдорф, приїхав у Людвігсгафен, — промовив він ніби ненароком. — Про що ти скрізь ведеш розмови?
Дядько не відповів. Він лише підвівся, випив чарку коньяку і знов заглибився в читання.
Гольт ліг у ліжко, заклав руки за потилицю і запитав витончено ввічливим тоном:
— А союзники не мають до тебе претензій за те, що ти будував для націстів підводні човни?
Карл Реннбах простягнув руку з сигарою вбік від постелі, струснув на килим попіл і сказав:
— Звичайно, є й серед союзників чимало ідеалістів.
— А ти не ідеаліст? — запитав Гольт.
Карл Реннбах знов заглибився в Геродота. Він послинив палець, перегорнув сторінку і додав:
— У мене мислення більш практичне.
Гольт сів, закурив сигарету і запитав:
— А хто ж візьме верх, ідеаліст чи практик?
— Не знаю, — промовив Карл Реннбах. — Він нарешті захлопнув книжку, заклавши сторінку. — Не кури в постелі, небоже! Це кепська звичка!
Гольт погасив сигарету. Карл Реннбах глибоко затягнувся і, задоволений слухняністю племінника, сказав:
— Я сподіваюсь, що у західних держав верх візьме реалістичне мислення.
— Ти гадаєш, — запитав Гольт, — що вони відмовляться від примітивної політики реваншу і підриву економічної могутності Німеччини? Правильно… Адже шеф цього… американського відділення декартелізації начебто вже пішов у відставку.
Карл Реннбах скоса поглянув на Гольта і знову розкрив книжку.
— Не знаю, небоже, — відказав він. — Я не політик.
— А хто? — запитав Гольт.
— Підприємець.
Гольт лежав, заклавши руки під голову, і дивився на стелю, облямовану ліпними прикрасами в стилі барокко.
— Я до кінця життя не хотів би знати більше про політику, — промовив він. — Але часом політику людині буквально нав'язують!
Карл Реннбах так мотнув головою, що білі пасма його волосся упали за вуха. Не підводячи очей від книжки, він сказав:
— В країні, розташованій біля підніжжя високих гір, живуть люди, чоловіки і жінки, що з'являються на світ лисоголо-вими… А чи не знаєш, небоже, що за народ мається тут на увазі?
— Лисоголові…,— повторив, нічого не розуміючи, Гольт. — Так написано в Геродота?
Карл Реннбах зволожив об нижню губу палець і, перегорнувши сторінку, запитав:
— А хто тобі нав'язує політику?
— Життя, — відказав Гольт. — Людина так багато бачить, що в неї мимоволі виникають запитання. Ти мене звинуватив у меланхолії за те, що я думаю про людей, які кудись ідуть путівцями. Це не сентиментальність. Адже я сам, зрештою, колись опинився на роздоріжжі, не знаючи, куди йти. До того ж в барі я знов наткнувся на контраст.
Карл Реннбах поклав книжку на нічний столик і перевернувся на бік.
— Проклята ломота! — крякнув він і спинив на Гольтові косий погляд. — Так, значить, наткнувся, — промовив дядько. — І на який же контраст?
— Вілла тітки Маріанни, — відповів Гольт, — або той аристократичний бар внизу — це один світ. Але існує й інший. — Він замовк, — розмова видалась йому безглуздою. «Про таке треба говорити з Утою, а не з дядьком, з оцим лисом».
— Отже, існує ще й інший світ, — констатував Реннбах, явно кепкуючи. — Наївний ти, небоже! У нашому світі багатства розподілені нерівномірно — ось як називається те, про що ти говориш. Один живе у віллі, а інший у підвалі, і раджу тобі не філософствувати, а бути задоволеним з того, що ти не живеш у підвальній норі.
— Отже, ти радиш мені забути, що на світі немає справедливості? — визивно кинув Гольт.
Але Карл Реннбах не звернув уваги на його запальний тон, він, крекчучи, підвівся, нахилився до тумбочки, випив чарку коньяку і простягнув руку за новою сигарою. Потім, сидячи у своїй яскраво-зеленій піжамі на ліжку, скарлючений, з звисаючими пасмами волосся, запалив сигару і, не виймаючи її з рота, заговорив. Очевидно, ця чарка розв'язала йому язика.
— Справедливість! Це ілюзія, небоже. Подивись на мене: хіба я схожий на апостола справедливості? Я судновласник і банкір, я капіталіст, я будую кораблі, а не царство справедливості на землі.— Побачивши спантеличений вираз обличчя Гольта, він зайшовся своїм схожим на кашель сміхом. — Що ж, по-твоєму, небоже… я повинен дивитися на світ очима преподобниці? Я дивлюсь на нього реально: ми живемо у вік капіталізму, і ми вважаємо цей вік хорошим, тому що ми з тобою знайшли в ньому непогане містечко.