Выбрать главу

— Переодягнись! — наказала вона. На вбитих у дощану стіну гвіздках висіли старі штани, поношений пуловер. — Роботи непочатий край, — сказала Ута холодно й байдуже. І вже на сходах додала: — Для тебе також!

Гольт убрався в якесь старе лахміття. Ущиплива репліка Ути його не зачепила. її непривітні, ніби знехотя кинуті слова не могли ввести його в оману, але холодна зустріч все ж витвережувала. В душі Гольт сподівався, що вони зустрінуться ніжно, як у ті давні часи. А зараз зрозумів, що вона відчуває свою вищість над ним.

Ута чекала на нього внизу в чоловічому вбранні. Вона показала Гольтові будинок — велику кімнату, кухню, кладовку, ляду, що закривала хід у погріб з глибоким колодязем, а потім стайню. І весь час говорила тільки найнеобхідніше. Ута розводила овець молочної східнофрісландської породи і мериносів; крім того, тримала пару рідкісних ангорських кіз, виведених якимось французьким поміщиком.

— А оці мериноси, — додала вона, показуючи на довгохвостих, майже чорних овець, — не місцевої німецької породи, а справжні іспанські вівці з Ескоріалу.

В кутку стайні, за складеними аж під саму стелю кубами пресованої соломи, окрема загорода. Гольт протиснувся крізь вузький прохід у солом'яній стіні. В загороді стояла пара ангорських кіз. Козел — велика, дивовижна для тутешніх країв тварина з страшними рогами, закрученими мов гвинти, що стирчали в різні боки. Коза була кітна, роги вона мала коротші, ніж у козла. Довгими шовковистими пасмами звисав її шерстяний убір.

Ута ласкаво погладила козу.

— Не знаю, чи вдасться мені вивести цю породу, — сказала вона по-діловому. — Тут, в горах, суворий клімат, — тисяча двадцять метрів над рівнем моря, — а кози дуже чутливі до холоду. До того ж вони майже не дбають про потомство. За ними надміру доглядали, і в них притупився інстинкт розмноження. Вони живуть тільки для себе… — Ута глянула на Гольта. — Як люди! — додала вона і вийшла з солом'яної загороди.

Ута засвітила ліхтар, що висів у стайні, туго пов'язала хусткою волосся і раптом гримнула на Гольта:

— Не стій без діла! Викидай гній!

Гольт взявся до роботи. Ута якусь мить спостерігала за ним, а потім взяла у нього з рук вила.

— Не вигрібай соломи, що згодиться на підстилку! На тачку скидай тільки гній!

Гольт мовчки продовжував працювати. В темному дворі він заїхав тачкою у пухкий сніг і ненароком перекинув її. Лаючись, заходився збирати грудки гною докупи. А коли повернувся до стайні і почав підсипати солому, Ута вже нагодувала скотину і доїла її. Потім вона розчесала ангорським козам шерсть.

Гольт, тримаючи в руках гасову лампу, що чаділа, спустився в погріб. Ута подавала йому порожні відра і, коли він наповнював їх, мотузком витягала нагору. Вона ні разу не подякувала, не сказала «будь ласка». Ута командувала ним, а він мовчки корився. Потому обоє вмились у дворі, хоч було так холодно, що аж вода в цебрі взялася кригою.

В каміні, потріскуючи, палахкотів вогонь. На карнизі кахельної печі горіла гасова лампа. Ута знову вбралась у свій схожий на мішок одяг. Волосся, заплетене в дві коси, звисало по спині. Вечеряли овечим молоком, яблуками і хлібом. Ута їла мовчки, мовчав і Гольт. Після вечері вона принесла глиняний глечик з червоним кислим вином, поставила перед Гольтом бляшанку з тютюном і подала йому на вибір цілу в'язанку прокурених люльок. Він курив і смакував червоне вино, змішане з водою.

Ута, підібгавши ноги, вмостилася на тахті; спинка тахти скрипнула. У прочинені двері ввійшов великий плямистий кіт. Він на якусь мить завмер і втупився очима у вогонь. Кінчик його хвоста смикався. Кіт скочив до Ути на тахту, голосно замуркотів і згорнувся клубочком у неї в пелені.

Мовчанка Ути гнітила Гольта; йому хотілося розпитати про її батька, але він не наважувався, отож заговорив навмання:

— Страшне, що діється навкруги. Скрізь, куди не глянь, самі лише злидні та горе.

— Мене це не обходить, мені зовсім байдуже! — різко обірвала його Ута.

Гольт збентежено замовк і тільки попихкував люлькою. Потім додав:

— Ти дуже змінилася!

— Анітрішечки! — відказала вона. — Пригадай, зроби ласку, я завжди була до всього байдужа — як до своїх заручин, так і до інших життєвих умовностей.

— Мені було тоді шістнадцять, — промовив Гольт. — Але облишмо це! — Він підвівся, не маючи сили довше приховувати своє глибоке розчарування.

— Піду нагору. Я до біса стомлений. — Біля дверей він зупинився. — Отже, я через усю Німеччину діставався до тебе, аби лише пересвідчитись, що ми зовсім чужі одне одному.