Ута схилила голову на руку, покладену на спинку тахти.
— …що ми зовсім чужі,— повторила вона, не дивлячись на нього, і повільно, ніби добираючи слова, промовила: — Знати одне одного? Для цього ми мусили б розколоти одне одному черепи… і повисмикувати думки з мозку…
В голосі її звучала безнадія. Гольт хотів був вернутись, але Ута промовила:
— На добраніч!
Рано-вранці другого дня, зійшовши в кухню, Гольт застав Уту вже за роботою. Вона починала свій трудовий день навіть і взимку не пізніше четвертої години ранку. Гольт умився надворі з цеберка. З хлібної печі, прибудованої до сарая, виривалося червоне полум'я.
Ута пекла хліб. Коли Гольт увійшов знадвору, вона, схилившись над діжею, тільки кивнула йому і наказала:
— Доглядай за вогнем. Дрова в сараї!
Неговірка й задумлива, вона виконувала свою важку працю, — з борошна, у якому було більш як половина висівок, замішувала тісто, — і піт котився у неї з чола, а на руках напружилися мускули. Гольт хотів їй допомогти, але Ута заперечливо хитнула головою:
— Пильнуй за піччю!
Він сходив надвір і підкинув дров у тріскотливе полум'я. Тісто мало годину підходити. У цей час вони посідали снідати. Сніданок був багатший і за обід, і за вечерю. їли смажену солонину, яєчню-бовтушку, овече масло, яблука. За столом Ута також сиділа мовчки; мовчала й тоді, коли вони знову взялися до роботи. Гольт допомагав Уті ліпити з тіста круглі пласкі хлібини, вигрібати з печі жар і садовити хліб. Потім разом прибирали кімнату й мансарду; він допоміг їй вимити посуд, а потому попереносив готовий хліб у кладовку.
Ута працювала зосереджено й мовчки. Вона старанно полила свої кімнатні квіти і пообприскувала хатньою водою. На обід вона спекла в духовці картоплю в лушпинні і залила її овечими вершками. Година відпочинку на свіжому повітрі, а потім знову робота в стайні, аж поки небо над горами не стало темним.
Двічі-тричі на день, і сьогодні, і в наступні дні, Ута раптом припиняла роботу і йшла поза будинком до садової хвіртки. Там вона зупинялась і, схилившись на огорожу, довго дивилася на дорогу, що вела вздовж озера вгору, в ліс. Вона стояла мовчки, замислено, ніби когось виглядала. Потім поверталася в будинок і знову бралась до роботи.
Повечерявши, як і напередодні, хлібом, яблуками й молоком, Гольт і Ута ще з годину сиділи разом. В каміні потріскували дрова. Ута на старовинній прядці сукала товсті кошлаті нитки. Згодом, хоч було ще рано, Гольт ішов у свою мансарду. Так, у рівномірному чергуванні праці й відпочинку, спливали зимові дні.
Важка фізична праця, достатній відпочинок, непорушний розпорядок дня… Гольт відчув, що він видужує і що хаос, який панував у нього в думках і в почуттях і який після війни чимдалі зростав, починає поступово зникати. Але Утина мовчанка просто деморалізувала його. Аби якось порушити її, Гольт вечорами розповідав Уті про своє дитинство в Леверкузені і Бамберзі, про матір і гамбургських родичів, про дядька Франца і дядька Карла. Отак, зрештою, він розповів їй історію усього свого життя, не забув і про свого батька — розповів, що той народився і виріс у селі, в родині старшого лісничого.
— А як він познайомився з твоєю матір'ю? — поцікавилась Ута.
Це запитання не здивувало Гольта. Вона й колись, під час війни, розпитувала про батька.
— Він кілька років плавав корабельним лікарем на одному з пароплавів реннбахівської судноплавної компанії,— відповів Гольт. — Пізніше працював у Гамбурзі, в Інституті по вивченню тропічних хвороб, де, очевидно, й познайомився з гамбургськими Реннбахами. Зараз батько керує фабрикою в російській зоні, разом з Мюллером, комуністом, що сидів у концтаборі.
Ута зупинила прядку і сіла на тахту, дерев'яна спинка якої зарипіла.
— Чому ти не залишився в батька? — запитала вона.
Крізь прохилені двері звично ввійшов кіт, витріщився на вогонь, скочив до Ути і, муркочучи, клубочком згорнувся у неї на колінах.
— Я там зазнав краху, — сказав Гольт. Він ткнув у камін дерев'яну тріску і припалив люльку. — Мені здається, що я взагалі в житті невдаха. — Він сидів, нахилившись уперед і спершись ліктями на коліна. — Страшно навіть подумати, як низько я за такий короткий час опустився! Після повернення з війни довго хворів, а потім усе це звалилося на мене наче сніг на голову. — Гольт шпурнув нарешті палаючу тріску у вогонь і випростався. — Мене кинуло у самий вир життя, і я знову пливу за течією, як і завжди плив.
Гольт не намагався виставити себе перед Утою у сприятливому світлі. Він розповідав їй по-діловому все, що від інших приховував: про фрау Ціше, про смерть Петера Візе, про Гундель, Мюллера і Шнайдерайта. Ута уважно слухала. Слухала про трупи в підвалі, про питання, яке постійно терзало його: в чому ж сенс життя?