Вона мовчала. Але за кілька днів Ута раптом запитала:
— Ти часто думаєш про Гундель?
Гольт дивився у вогонь. Дивився, як дотлівають головешки, і не одразу відповів. Все потонуло у пітьмі, лише під попелом усе ще жеврів вогник.
— Так, — промовив він. — Часто. Дуже часто. Але в мене таке відчуття, ніби все це було лиш уві сні.
Яка б не стояла холоднеча, Ута і Гольт виносили після обіду шезлонги на повітря і вмощувалися проти сонця, підставляючи обличчя під його холодне й пекуче проміння. Ута завжди відверталася від Гольта, можливо, спала. Але одного дня вона раптом підхопилась і почала напружено вслухатись. Тепер і до слуху Гольта долинув якийсь віддалений дзенькіт. Ута миттю скочила з шезлонга. Гольт також встав і пішов услід за нею.
Він побачив її біля хвіртки. Дзенькіт наближався. Ута відчинила хвіртку і побігла дорогою вздовж озера. Гольт перейшов через палісадник і зупинився там, звідки було видно ввесь шлях. З боку лісу наближалися сани. Ута побігла їм назустріч, але дідуган, що правив кіньми, заперечливо похитав головою, і вона, опустивши руки, зупинилась, завмерла біля скованого кригою озера. Потім повільно попленталась назад, мовчки пройшла повз Гольта і ввійшла в будинок.
На збруї у коней подзенькували дзвіночки. Сани, навантажені сіном, під'їхали до сарая. Старий зліз. Обличчя його була все в зморшках, очі сльозилися на морозі. Гольт відніс у будинок клунок і невеличке барильце. Потім допоміг розвантажити сіно.
Чого чекала Ута?
— Більше нічого не привезли? — запитав Гольт.
Селянин приклав руку до вуха.
— Більше нічого? — прокричав Гольт.
— Нє-є, нічого! — відказав старий.
Гольт хитнув головою в бік будинку.
— Отже, фрейлейн Барнім знову буде засмучена!
Селянин підніс руку до вуха.
Гольт крикнув:
— Кажу — буде засмучена, чи не так?
— Нє-є, нічого! — промовив старий.
Гольт більш не розпитував.
Він знайшов Уту в стайні, вона стояла бліда, пригнічена й сумна. Світло ліхтаря було дуже тьмяне, але Гольт не помилився: Ута плакала!
Він мовчки заходився працювати. Ута завжди крилась від нього — і колись, і тепер. Він ще раз пересвідчився в цьому.
Вона стояла навколішках на соломі, а коли підвелась, то розв’язала хустку і мотнула головою так, що волосся розсипалось по плечах, і Гольт ще раз відчув, востаннє, усю чарівність її вроди, усю чистоту рис її обличчя, оте незвичайне світло, що лилося з-під темних брів з її голубих очей. Він пригадав казку Новаліса, яку читав шістнадцятилітнім хлопцем, — казку про співця, про двох закоханих, що у кам'яній печері під гуркіт грому навіки з’єдналися у першому цілунку. Відтоді почалася мрія про кохання. Однак і казки, і мрії — облудливі. Життя — зовсім інше, кохання — зовсім не те. Він переконався, що кохання таке ж негармонійне, як і життя. І те, й друге сповнене холодного розрахунку, суперечливе, і те, й друге розчаровує і водночас п'янить. Життя слід сприймати таким, яке воно є.
Ута і Гольт вечеряли. їла вона мало. Потім, як завжди, поставила перед ним кухоль з вином і сіла за прядку, мовчазна й непорушна.
— Чому ти щодня вибігаєш за ворота? Чого ти ждеш?
Ута дивилася кудись повз нього.
— Це тебе анітрохи не обходить.
— Ну що ж, прекрасно. Не обходить — хай буде й так! — сказав Гольт. Він розправив плечі, потягнувся. — Я чудово відпочив, тепер час знову в дорогу. На цьому тижні й рушатиму.
Ута злякано глипнула на нього, не вірячи вухам своїм.
Він кивнув.
— Отже, хочеш, щоб я лишився? Тоді годі грати комедію!
— Залиш мене саму! — сказала вона різко, та на цей раз без звичної твердості в голосі.
Гольт відсунув прядку і, заклавши в кишені руки, став перед Утою.
— Я був самітний, живучи у батька, був самітний в Гамбурзі, і я приїхав сюди не задля того, щоб бути ще самітнішим.
Ута підвелася. Вона хотіла піти, але Гольт міцно взяв її за плечі.
Ута спробувала вирватись.
— Не пручайся, — сказав він. Ута скорилася. — Я знаю, — продовжував Гольт, торкаючись губами її волосся, — ти завжди чинила мені опір. Але так мусить бути. Ми не знаємо, що на нас чекає.
Ніч. Втома, марне намагання заснути. Але сон тікає, самі лише думки, безупинний плин думок. Зігрійся теплом її тіла, прислухайся до її спокійного дихання, будь щасливий, вважай, що ти знайшов притулок! Пам'ятай, зрештою, що ти піднявся з безодні, у яку тебе штовхнув час, що ти повернувся до життя, якого прагнув, до справжнього, реального життя, до любові! Між тобою і нею немає ніякої прірви, ніякої! Ніщо більше не розділяє вас — ні відчуження, ні минуле. Минуле? «Якщо Барнім дасть про себе знати, ви повинні негайно ж повідомити про це таємну поліцію, полковник Барнім розстріляний! Вам зрозуміло? Розстріляний! А тепер забирайтесь геть, і швидко!»