Гольт знав, що його батько опублікував кілька книжок, в дитинстві він навіть пишався з цього, але ніколи не цікавився ними і зовсім забув про їх існування. Літери розпливалися перед очима. Ця несподівана зустріч з батьком вивела його з рівноваги.
Ута з іронічною посмішкою на губах підійшла до столу і витягла з купи книжок товстий том. «Проблеми теорії про походження видів. Двадцять чотири лекції. На захист еволюційної теорії проти метафізики і віталізму. Гамбург, 1933».
— У мене є знайомий, що картає себе безліччю запитань, — промовила вона. — Сенс життя і таке інше. Чи й справді він шукає відповіді на них? Він міг би знайти її у працях свого батька. Але йому, мабуть, лише хочеться ефектними запитаннями заповнити свою внутрішню порожнечу.
Гольт розгублено гортав брошури й трактати. «Про патологічні явища дегенерації у печерних ведмедів… 1911». Він пригадав, що батько спершу працював у галузі порівняльної анатомії, брав участь у якійсь експедиції в Південну Африку, розкопував гігантських ящерів. Коли почалася перша світова війна, його там інтернували. В лікарнях для тубільців він натрапив на маловідомі тропічні захворювання і, вивчаючи їх, поступово перекваліфікувався в мікробіолога… Гольта раптом сповнило невдоволення самим собою, злість на матір, що годувала його брехливими вигадками і віддаляла від батька.
Ута все ще тримала в руках курс лекцій, а потім поклала його перед Гольтом.
— Сенс життя? — Ти можеш знайти відповідь на це питання або у свого батька, або в біблії.
— Облиш! — сказав він. — Візьми мене з собою у Фрейбург.
Гольт відчував, що в ньому стався якийсь злам, а який, він ще й сам не збагнув.
Січень? А може, вже лютий? Зима в горах тривала. Гольт намагався вгамувати тривогу, що охопила його в ці дні. Він брався за найважчу роботу, пиляв дрова, перекладав на свої плечі все більше і більше Утиних турбот по господарству. Та неспокій не полишав його.
Ута більше не згадувала ні про книжки професора Гольта, ні про лист, не говорила й про доктора Гомулку. Але тепер вона часто заводила мову про весну.
— Ось тільки відтане земля, почнемо корчувати пні за садом. — Говорила вона й про літо: — Влітку прибудуємо терасу. Арендатор привезе нам кілька возів цегли.
Арендатор — син старого, приїзду якого Ута знову чекала. Маєток Барнімів належав тепер Уті і її сестрі. Це була, власне, велика селянська садиба біля підніжжя гір; її здавали в аренду, так само, як і не набагато більшу садибу у Франконії.
— Настане літо, — мріяла Ута, — тоді ми… — Вона завжди говорила «ми».
«Весна, — думав Гольт, — літо, осінь, потім зима, і так щороку… з року в рік. В глушині… Рік за роком…»
І дні йшли, спливали один по одному, аж поки знову не з'явився старий.
Він прибув увечері, коли вже сутеніло, і мовчки сидів біля теплої кахельної грубки. А Ута тим часом замерзлим озером подалася на санях аж до відлюдного дворища на узліссі — поїхала попросити сусіда, щоб він протягом кількох днів доглянув за її худобою. Повернувшись додому, вона заходилась збиратися в дорогу.
Вирушили о четвертій годині ранку. Гольтові Ута дала важкий, незграбний кожух. Вона сіла в сани; Гольт закутав її в ковдри, потому і сам примостився поряд. Небо було ясне, зоряне, мороз аж тріщав. Ута звеліла дідові зняти з упряжі дзвіночки. Сани рушили з місця і беззвучно попливли в ніч, у лісисті гори. Тільки форкання коней час від часу порушувало тишу.
Ута спала. Голова її схилилася Гольтові на плече. Він не міг заснути, спостерігав, як в горах займається новий день, як блякнуть зорі, вдивлявся у холодне синьо-біле світло, що мерехтіло над гірськими вершинами; аж ось в небі зажеврів сонячний диск, і сніг віддзеркалив його сліпуче проміння. Величезними заметами сани то пірнали у пітьму гірського лісу, куди ледь-ледь пробивалися жмутки сонця, то знову випливали на світло. Отак крутими підйомами та звивистими дорогами вони й піднялися аж до самого перевалу. Звідси на всю широчінь постав перед очима південний Шварцвальд. На заході пологими пасмами слався невеличкий гірський кряж, а ген-ген на півдні височів, зливаючись з блакиттю неба, помережаний ущелинами крижаний масив швейцарських Альп.
Ута пробудилась. Вона не вимовила й слова. Гольт також мовчки милувався дикою чарівністю краєвиду. На дно ущелин, паруючи, гуркотіли водоспади, і бризки від них, потрапляючи на скелі, змерзалися у величезні крижані бурульки. З темних кам'яних урвищ тяглися до світла химерні силуети покручених ялин. Кристали інею, сніг на суччі й гілках, вбираючи сонячне проміння, грали всіма кольорами веселки, мов діаманти, розсипалися барвистими вогниками у сутінках лісу.