Перед Гольтом немов живе постало старе обличчя хворого Мюллера і молоде, рішуче — Шнайдерайта.
— Прірва, про яку ви говорите, — вів далі адвокат, — не розділяє наших генерацій. Ні, не на висоті виявилась не моя генерація. Спасував наш стан, наша каста, яка претендувала на роль духовної еліти нації. А це, звичайно, означає, що ми назавжди втратили навіть право претендувати на цю роль.
У Гольта по спині пробігли мурашки. «Втратили. Так, втратили, легковажно загубили! Отож таки треба йти геть від людей, в глушину».
— Облишмо цю розмову, — промовив Гольт і, сам того не помічаючи, похитав головою, ніби був невдоволений власними думками.
Обличчя Ути розчервонілося від морозу. Вони з доктором Гейнріхсом ввійшли в кафе, вона зняла з себе смушеву шубу і недбало кинула її на спинку стільця. Доктор Гомулка знаком підкликав офіціанта і замовив якийсь гарячий напій.
Рот доктора Гейнріхса кривився від зневаги і гніву.
— Негідник, — сказав він, — головоріз. Цей колишній штабс-фельдфебель нюхом почув, що тут пахне найбільшим у його житті гешефтом. Ви тільки послухайте, як він зумів скористатися з цієї щасливої для нього нагоди! Він заправив за листи двадцять тисяч марок!
— Двадцять тисяч! — вигукнув з жахом доктор Гомулка.
— І аж ніяк не теперішніми паперовими грошима, — продовжував доктор Гейнріхс, ткнувши в рот сигарету і простягуючи пачку Гольтові.— Ні, сталими цінностями. — Він поліз у бокову кишеню, витяг конверт і вийняв з нього списані аркуші.
— Ось ці листи. Ми розрахувалися за них з цим шахраєм борговою розпискою на двадцять тисяч марок під заклад на франконський маєток. Розписка має бути оплачена після стабілізації валюти.
— Але як ви могли на таке пристати! — вигукнув вражений доктор Гомулка, з докором поглядаючи на Уту. — Ви задовольнили незаконну вимогу здирника!
— Це моє майно, — промовила Ута. — Йдеться про мою власність, і я звітуватиму за неї лише перед своєю сестрою!
Гольт тримав у губах сигарету, дим в'їдався йому в очі. «Двадцять тисяч, — думав він, — її майно, її власність…» І Гольт пригадав сказані нею слова: «Я хочу зневажати будь-яку власність…» Ще б пак! Зневажати власність, коли її вдосталь, не штука! І раптом він зрозумів: Утин аскетизм — це всього лиш примхлива гра з власністю. Стати іншою людиною? В своїх маєтках вона лишилася такою ж, як і була, хоч і в новому стилі.
«Ще одна ілюзія!»— відзначив у думці Гольт. Звідси, з певної відстані, картина відлюдництва розпливлася й поблякла, шлях, який здавався вірним, виявився хибним і протиріччя життя знову постали перед ним у всій їх гостроті і нерозв’язанності…
— І цей сон розвіявся! — прохопився він уголос.
— Що ти сказав? — запитала Ута.
— Нічого, — відповів Гольт. — Німб зник.
— Що це має означати?
— Ти мене й так зрозуміла.
Ута якусь мить допитливо дивилась на Гольта, потім її погляд скам'янів, у очах з'явився вираз страху, і вона стрімко обернулася до доктора Гейнріхса.
— Ви відвезете нас післязавтра в гори?
Гольт подумав: «Чого мені туди їхати? Що я там загубив?..»
— Головне, щоб десь не застряти, — промовив доктор Гейнріхс і, опустивши куточки губ, додав: — Не застряти б в отому проклятому богом снігу…
Будинок на березі озера був заметений аж по самий дах. Гольт ураз збагнув: протягом усіх цих днів тут не було й живої душі. Ута, мало не по груди провалюючись у снігу, пробиралася до стайні. Гольт рушив услід. Вони розгребли сніг біля входу. З стайні долинало мекання овець. Нарешті двері вдалось відчинити. Вівці рвались на прив'язі. За кубами пресованої соломи лежали ангорські кози, нерухомі й закляклі.
Ута стояла мов вкопана. Вона зблідла. Гольт з байдужою цікавістю спостерігав за виразом її обличчя. Чи сердилася вона на сусіда, що той у завірюху не прийшов з-за озера?
— Ніхто не може позбавити людину права не турбуватися про свого ближнього, — промовив він.
Ута рвучко повернулась, не промовивши й слова, відійшла од Гольта.
Вони мовчки порались у сараї. Потім Гольт розпалив у кімнаті піч. Усі декоративні рослини на вікнах позамерзали.