Доктор Гейнріхс, опустивши плечі і засунувши по самі лікті руки в кишені штанів, стояв біля печі.
— Я чув, що ви спершу жили в російській зоні? — звернувся він до Гольта. — Чому ви не залишилися там?
— На це в мене є особисті підстави. А взагалі зараз у Німеччині скрізь однаково — і там, і тут.
— Не зовсім, — заперечив доктор Гейнріхс. — Там намагаються більш рішуче, ніж тут, пролити світло на певні приховані від стороннього ока питання.
Гольт пригадав один з вечорів у бараці з протягами.
— Можливо, ви маєте рацію, — промовив він. — Там прагнуть пояснити людям, як це робить, наприклад, Спілка антифашистської молоді, хто давав націстам гроші, й таке інше.
— Аби ви знали, що саме в отому «й таке інше» уся суть справи! — пояснив адвокат з ледь помітною посмішкою.
— Ви маєте на увазі угоду, яку уклали союзники в Потсдамі? — запитав Гольт.
— Я маю на увазі,— сказав доктор Гейнріхс, суворо й холодно дивлячись на Гольта, — що ця угода не повинна лишитись на папері.
У голові в Гольта хаотично змішались суперечливі поняття: примітивна політика реваншу, підриву економічної могутності Німеччини і демократизація, денацифікація. Йому була не до вподоби ця розмова.
— Ви адвокат, — кинув він, — але, як на мене, надміру цікавитесь політикою.
— Я соціал-демократ, — відказав Гейнріхс. — Лівий соціал-демократ, як про нас кажуть. До тридцять третього року я захищав комуністів. Атож, після пожежі рейхстагу мене заарештували, а потім відправили у Берген-Бельзен. Я ледве залишився серед живих у таборі. І після цього ви гадаєте, що мене надміру цікавить політика? Так дозвольте вам сказати, що я рішуче виступаю за повне знищення фашизму разом з його корінням.
— Що ви маєте на думці під корінням? — запитав Гольт.
— Німецький великий капітал, — відповів доктор Гейнріхс.
Гольт був приголомшений.
— Отже, ви маєте на увазі й мого дядька Карла Реннбаха. Він — генеральний директор однієї з бременських верфів, крім того, банкір і зв'язаний з залізоплавильними й вугільними компаніями.
— О, прошу пробачення! — вигукнув адвокат, не приховуючи іронії, і, вклонившись Гольтові, додав: — Дорогі родичі до уваги не беруться.
Гольт стояв навпочіпки перед каміном і роздмухував вогонь.
— «Дорогі родичі до уваги не беруться», — повторив він. — Таким чином, для вас я людина кінчена, відома річ. Ви це робите дуже легко. У кого в голові політика, той переступає через людські проблеми, мов через нечистоти. Ви не перший.
— Але ж ви зовсім і не прагнете до того, щоб я вас зрозумів! — заперечив адвокат.
— Я не знаю, що є метою моїх шукань, — промовив Гольт. — Я був на війні і, повернувшись, не знаходжу більше батьківщини. Пробував знайти її у батька в російській зоні, але зазнав невдачі. Намагався те ж саме зробити у матері в Гамбурзі, та, боючись, щоб і там не зазнати краху, втік у Шварцвальд, в оцей глухий закуток.
— У глухий закуток, — мрійливо повторив адвокат і, дивлячись Гольтові в обличчя, вів далі: — Але ж у глухому закутку можна так чудово в усьому розібратись! Можна прийти до певних переконань! — Він окинув поглядом стелю і проказав, загадково посміхаючись: — Можна, природно, й закиснути в ідилії або, при бажанні, заколисати себе ілюзіями.
— У мене немає ілюзій, — спокійно заперечив Гольт. — І для ідилій я теж абсолютно не придатний. Але облишмо це! Поговорімо про щось інше! Адже ви завтра знову повертаєтесь у Фюрт і у вас є вільне місце в машині?
Доктор Гейнріхс розгубився:
— Так, у Фюрт…
У дверях стояла Ута. Чи чула вона їхню розмову? Ута усміхнулася. Вона принесла вечерю.
Після вечері доктор Гейнріхс негайно ж захотів лягти спати. Гольт відвів його нагору, у вільну мансарду, і пішов до себе в кімнату.
Він рвучко розчинив замерзле вікно. Морозяне повітря пробралося під його одежу, Гольт затремтів і промовив уголос:
— Сон відснився. — А в думці майнуло: «Від себе нікуди не в+ечеш».
Гольт зачинив вікно і притулився чолом до дерев'яної рами. Втеча знову не вдалася. Тепер він знав: вона й не могла вдатись, і ніколи не вдасться, бо з буття немає дороги до втечі. Є життя, і є ілюзії, глушінь — це не життя, це — ілюзія.
Гольт стояв із заплющеними очима, і перед ним пропливали давно минулі роки. Він шукав справжнього, необлудливого життя, починаючи з дитинства. Шукав у казках, у безглуздих пригодах, знову і знову помилявся й ставав на хибний шлях, потрапляв на яскраве світло бару і опинявся в багні всемогутнього моменту. Його не злякав і шлях у цю глушінь за сімома горами. Зараз прийшов час шукання, а прийде час, коли він таки знайде дорогу, правильну дорогу.