Гольт думав про нові мандри. Думав про Уту. На серці в нього було важко. Кожна людина несе з собою крізь життя якісь барвисті сни. Та лише дурень вводить себе в оману і плутає картини фантазії з життям!
Гольт спустився сходами вниз. Якусь мить він тримався за клямку, долаючи останні сумніви: «Я піду, і ніхто не зможе мене затримати!» Ута стояла біля вікна, дивлячись на свої замерзлі квіти. Вона обернулася і промовила спокійно й дружелюбно:
— Це таки буде найкраще, ти завтра ж поїдеш з Гейнріхсом.
— Я теж так гадаю, — озвався Гольт. Потім, як і щовечора, вони підсунули тахту до каміна.
Вогонь у каміні погас. Лише кілька жаринок ще тліло в попелі.
— Куди ти рушаєш? — запитала Ута.
— У Гамбург, — відказав Гольт.
— Що збираєшся там робити?
— Не знаю. Далі жити… — І після невеличкої паузи додав: — Далі шукати.
— Що ти шукаєш? — поцікавилась Ута.
— Не знаю, — промовив Гольт ледь чутно, відповідаючи скорше собі самому. — Я нічогісінько не знаю, навіть не знаю, чи справді живу. Я часом думаю, що все це — сон, а справжнє життя почнеться тоді, коли я прокинусь. Мене несе течія, хвилі бурливого потоку жбурляють і крутять мене в усі боки. Я шукаю життя, свого життя. Все мчить повз мене, ніщо не довговічне, а я шукаю чогось певного — може, любові, може, правди, не знаю; я шукаю чогось на зразок Архімедового важіля.
— Ти шукаєш себе самого, — сказала Ута. — їдь до батька. Він — чудовий взірець для тебе. Іди його шляхом. І ти, так само, як і він, знайдеш своє місце в житті, серед тих, «інших», котрих ти сьогодні ще не розумієш.
— Мені здається, що це знову ілюзія.
— Ні, це справжня можливість, — сказала упевнено Ута. — Життя прихильне до тебе, воно влило тобі цю можливість у плоть і кров! Іди до Гундель. Коли ти знайдеш шлях до неї, ти знайдеш його і до самого себе, і до всіх людей.
Ута підвелася. Кочергою розгорнула попіл у каміні й підкинула дров, спалахнуло жовте полум'я й освітило кімнату. Ута сиділа навпочіпки перед вогнем, і його миготливе світло нагадало Гольтові тремтливий вогник сірника у розкопаному підвалі. На тлі високого палахкотливого полум'я вимальовувався силует живого, дихаючого тіла. Але Гольтові ввижався за округлими контурами цього тіла скелет, і він чув, як у темряві трупи розсипаються на порох; людина — відображення тіні…
— А ти? — запитав він. — Що буде з тобою?
— Що буде зі мною, хай тебе не турбує,— сказала Ута і знову лягла поруч з Гольтом.
— Я — не ти. У мене немає ані найменшого бажання надавати своєму життю іншого сенсу, ніж той, який у ньому є: тут, у глушині, відбути період неодмінного існування. Такій людині, як я, сенс життя слід було б покласти готовим у колиску.
Гольт насторожився. До згадки про трупи в підвалі знову приєдналося запитання — старе, сміховинне, високе, ніколи не старіюче запитання про сенс життя.
— Ти говориш так, аби говорити, — сказав він. — Не розумію тебе. Життя не може не мати ніякого сенсу. Від життя без сенсу можна впасти у відчай!
Ута не відповіла. Вона підвелася. Час було йти поратися у стайню. Гольт також одягнувся. Ута докинула у вогонь дров. Потім стала біля каміна у своєму сірому платті і, заглибившись у думки, почала заплітати в коси волосся.
— Книжки твого батька можуть тобі пояснити, що таке сенс життя, — мовила вона. — Наше існування в цьому світі абсолютно безглузде. Тільки неук вбачає в нас, у людях, вінець творіння. Ми —ї лише одна з численних форм буття, що вічно змінюється, епізод у розвитку всього живого, що через нас усвідомлює своє існування, ми без жодного сенсу, волею випадку або земного імперативу, стали людьми. А ти спробуй абстрагуватися від землі, глянути на неї трохи збоку, і ти побачиш, що кожне земне народження і зростання — це, знову-таки, лиш епізод у Всесвіті. Бо ж від Землі до Сонця, а від Сонця до невідомих далеких світів і порядків нових систем усе стає чим далі, то менш зрозумілим, усе роздувається, зростає й скорочується, пульсує, усе переходить із одного стану в інший, так само, як усе перебуває у споконвічному рухові, без початку й кінця, виникає й зникає і все існує саме по собі. Де тут шукати сенсу за нашими людськими масштабами? Хто хоче знайти сенс у житті, той мусить сам надати його принаймні своєму існуванню. А за людськими масштабами може бути тільки один сенс — здійснення поставленої перед собою мети.
Ута кивнула Гольтові, взяла ліхтар, засвітила його і пішла до дверей. Біля дверей вона зупинилась і обернулася: