— А тепер скажи ще раз, що життя не може не мати ніякого сенсу. І хай це буде вимогою до твого власного життя, щоб ти міг свідомо надати йому певного сенсу, поставити перед собою певну мету. Знайди собі мету, живи цією метою і спробуй стати людиною.
— А що таке людина? — промовив Гольт.
— Людина, — задумливо відповіла вона, — це той, хто свідомо живе певною цільовою настановою і хто у такий спосіб надає життю певного сенсу, позбавляє його безглуздості. І не лише для себе, ні, людина — це той, хто, дивлячись ніби збоку, заглядає трохи вперед і радіє кращому, справжньому поколінню людей майбутніх століть.
9
У Гамбурзі сніг уже зійшов, але за містом, у Віденталі, уся низина ще була оповита ним, мов білим туманом. Гольт довго стояв біля садової хвіртки і задумливо дивився на долину. День спливав у сутінках. Нарешті він схаменувся й подзвонив.
Відчинила Брігітта. Вона не впізнала Гольта в незграбному кожушку, який дала йому в дорогу Ута. Але потім, ніби злякавшись, відступила, і він пройшов повз неї в будинок. У передпокої Брігітта взяла у нього кожушок.
— Дами вечеряють, чи доповісти їм?
— Спасибі, не треба. Я хочу викупатись, і принесіть мені, будь ласка, нагору чогось попоїсти, бо я цілий тиждень був у дорозі. Кімната моя, сподіваюсь, ще ніким не зайнята?
— Ні, звичайно, — промовила дівчина і несміливо додала: — Але я все-таки мушу повідомити дам, що ви тут.
Гольт піднявся сходами вгору. В його кімнаті ніщо не змінилося, немов він і не виїздив звідси на кілька тижнів: ліжко незастелене, бездоганно випрасувана піжама лежить навскіс на стьобаній ковдрі, купальний халат акуратно перекинутий через спинку стільця, на нічному столику томик творів Рільке, закладка на сторінці з віршем, який Гольт прочитав востаннє: «Як я відчув те, що називають прощанням…»
Він кілька секунд подержав книжку в руці, а потім знову поклав її на нічний столик. «Як я відчув…» Так, відчув! Кінець будь-яким «відчув»! Остаточно кінець!
Гольт підійшов до вікна. «Ми завжди надто багато вірили і надто мало знали… Готтескнехт мав рацію. Надто багато вірили і надто мало знали, надто багато відчували і надто мало думали, забагато розчулювались і замало вчилися, незліченними міфами підміняли науку. Віднині все буде по-іншому!» Гольт провів лівою рукою по непокірному волоссю. Ніяких почуттів! Холодним і розсудливим поглядом він загляне за куліси світу. Тепер він розітне скальпелем життя, і воно розкриє перед ним свою суть!
Гольт пішов у ванну, роздягнувся, ліг. Як і кілька тижнів тому, коли тільки-но приїхав сюди, він намагався все спокійно обміркувати. Але, окрім запитання: «Як бути далі?» — на думку нічого не спадало. І навіть потім, стоячи біля вікна у своїй кімнаті і дивлячись у темну шибку, де відбивалось його розгублене обличчя, Гольт ніяк не міг позбутись цього запитання: як бути далі? А відповіді не знаходив.
В двері постукали. Брігітта, накриваючи стіл, сказала:
— Дами чекають на молодого пана за півгодини у вітальні.
Гольт різко обернувся і повторив:
— Чекають молодого пана у вітальні…— Його зненацька охопила лють: — Скажіть дамам, хай дадуть мені спокій! — Він злісно загорлав: — Нехай проваляться у саме пекло разом з їхньою вітальнею і «молодим паном»!
Брігітта злякано дивилася на нього. Гольтова лють згасла так само раптово, як і спалахнула.
— Пробачте, — сказав він, — вас це не стосується. — І гнівно додав: — Не минуло й години, як я тут, а мене вже нудить!
— Бажаю вам смачного, — сказала Брігітта й причинила за собою двері.
Гольт сів вечеряти. Він проковтнув випускну яєчню, з’їв смажену грінку з американським консервованим сиром, випив чашку чаю. Отже, він знов у матері, тут панує інший порядок, треба перестроюватись. Гольт уявив собі матір, тітку Маріанну, Геннінга, капловухого Вульфа і навіть ревного кравця. «Ну, гаразд, — зітхнув він. — Вибору немає. Спершу треба твердо стати на ноги. Чорний хід — закритий, шляхів для втечі більш немає». Один з світів залишався для нього незрозумілий, другий став огидний, втеча чорним ходом завела його в безвихідь ілюзій.
Гольт підвівся, зібрав на тацю посуд, зніс його униз і поставив на стіл у кухні. Брігітта мила тарілки. Він сів на табуретку.
— Чи дуже тут захвилювались, коли я не повернувся? — запитав він.
Брігітта, не підводячи голови від мийниці, промовила:
— Будь ласка… Дами чекають на вас!
Грюкнули двері. Хтось пройшов через передпокій. Гольт упізнав кроки матері. Засичав телефонний диск. Двері кухні були прохилені, і Гольт чув кожне слово.