— Що це з вами? — звернулась вона до Гольта. — Ви ж не на похорон їдете! Може, у вас якісь неприємності? — І вона глянула йому в очі сповненим невинності поглядом.
Її сестра Гітта обернулася до них і поклала руку на спинку сидіння.
— Твоє кривляння, певно, набридло панові Гольту, — промовила вона спокійно, але із злою ноткою в голосі.— Ви були на війні, отже, вам треба знову призвичаюватися до мирного життя, чи не так? Вам необхідна зміна вражень!
— Цьому можна зарадити! — вигукнула Інгрід.
Гольт відкинувся на спинку сидіння і, чекаючи, що буде далі, реагував на все одними лиш величними жестами, які встиг перейняти від матері й тітки.
Штеффенгаус саме розповідав якусь довгу, неймовірну історію з своєї воєнної біографії. Його дзвінкий хлопчачий голос пересилював гул мотора. Гольт слухав розповідь, і у нього створювалося таке враження, що повітряна війна для Штеффенгауса була своєрідною захоплюючою спортивною розвагою.
— Найчудовішими були останні місяці,— оповідав Штеффенгаус. — Пальне все вийшло. Ми тільки спокійно спостерігали, як літали ворожі бомбардувальники, та дні і ночі грали в скат.
Вони спокійно спостерігали, як літали бомбардувальники, і грали в скат. Гольт слухав усе це з подивом. Він взагалі дивувався, як це війна могла лишити в пам’яті Штеффенгауса такі приємні спогади, як міг оцей білявий хлопчина так просто й невимушено розповідати про свої воєнні пригоди. Для Гольта все, що він бачив на війні, було табу, він намагався навіть не думати про війну. Вона була для нього кошмарним сном, від якого йому ще й сьогодні ставало моторошно. Зараз, слухаючи веселе базікання Штеффенгауса, Гольт пригадував, як спустошили чотиримоторні бомбардувальники міста Рурської області. Треба пильніше придивитися до цього Штеффенгауса!
Вони пронеслись вулицями Любека, а потім звернули на північ уздовж Траве. Штеффенгаус поставив свого «вандерера» у шеренгу інших автомобілів перед одним з великих особняків.
Тепер Гольт опинився у великому — щонайменше душ з тридцяти — весільному товаристві. Його негайно ж розлучили з сестрами Тредеборн. Спочатку Гольта представляв товариству Штеффенгаус, а потім цим зайнявся якийсь зовсім незнайомий чоловік. Гольт не зміг запам’ятати жодного з численних прізвищ. Його рекомендували як племінника комерційного радника. Прізвище Реннбах було тут всім добре відоме і користувалося великою пошаною, яку перенесли і на Гольта. Нарешті його підвели до молодих.
Молодий, білявий, досить-таки жирний чоловік, років тридцяти п’яти, у фраці, страшенно потів. За ним невідступно ходив слідком високий і стрункий Роланд Геннінг, також у чорному фраці, що підкреслював його красиву статуру. Він прошепотів молодому кілька слів, і той з вишуканою люб’язністю привітав Гольта, хвилин п’ять бесідував з ним і, не відпускаючи від себе, усе розпитував про комерційного радника, а також, майже благоговійно, — про бременського дядька.
Геннінг по-дружньому підморгнув Гольту.
— Поговоримо пізніше.
Молода, майже потопаючи в білому шовку, мережеві й вуалі, сиділа в оточенні літніх жінок і молодих дівчат, за стільцями яких стояли чоловіки. Вона простягнула Гольтові вологу, прикрашену каблучками руку. їй було років двадцять п’ять. Гольт безцеремонно розглядав молоду і зауважив, що вона безбарвна блондинка — не красива й не бридка. На голові в неї був миртовий вінок. Її сміх, її погляд і все, що вона говорила, видались йому страшенно дурними. Враження про її дурість ще більш поглибилось, коли вона у відповідь на його побажання щастя не знайшла чого сказати, окрім старанно завченої манірної фрази:
— Ах, дякую… також і за ваш люб’язний подарунок.
Якась огрядна літня жінка, що сиділа праворуч від неї, напевно мати, додала:
— Плекаємо надію, що вам у нас сподобається!
І молода з невиразною посмішкою, мов папуга, повторила:
— Плекаємо надію, що вам у нас сподобається!
Гольт, вклонившись, відійшов убік. Він стояв осторонь і думав: «Дурна як гуска!» До молодої всі підходили урочисто й розчулено. Тут була присутня і духовна особа, до якої зверталися «пан церковний радник» або «пан доктор». Очі матері молодої почервоніли від сліз.
Гольт відвернувся і почав роздивлятися навколо. Від передпокою, наче промені зірки, розходились кілька великих кімнат: їдальня, кабінет, салон і музична кімната. Усі вони були з’єднані між собою широкими, розчиненими настіж двостулковими дверима. З салону, де Гольт помилувався кількома витонченими східними килимами, вели двері у зимовий сад. З музичної кімнати винесли все, крім рояля і кількох стільців, у їдальні також звільнили місце для танців. Усі кімнати були святково прибрані. Чорні костюми і барвисті сукні потопали в сяйві електричних ламп. То тут, то там раз у раз спалахували вогники діамантів.