Іскрилися келехи з шампанським. Блиск, світло, дзвін бокалів справляли належне враження й на Гольта, поступово його огортав піднесений, легкий настрій.
Після вінчання, яке відбулося вранці, був даний обід для вузького кола. Зараз почались танці. Тріо з бару, що влаштувалося в музичній кімнаті біля рояля, виповнило дім приглушеними звуками музики. Гольт нерішуче стояв у прихожій. Сестри Тредеборн кудись зникли. Серед численних гостей, що юрмилися в їдальні біля молодої й молодого, знову й знову проголошуючи тости, він помітив Штеффенгауса. Тости проголошувались впереміж з короткими промовами. До Гольта долітали лише уривки фраз. «Чоловік і жінка — одна спілка…» Це сказав церковний радник. «Вірте своїй жоні, любіть її, і ви будете, як сказано в євангелії, одне тіло». Врешті якийсь поважний чоловік з сивим волоссям процитував Ніцше: «Шлюб: так називаю я волю двох створити одне…» Кінець фрази потонув у могутньому сяканні матері молодої.
Гольт сів на пуф у передпокої. Люб’язно усміхаючись, до нього підійшов Роланд Геннінг.
— Ну, чи подобається вам тут? Усе ще трішки немов на чужині, чи не так? — Геннінг почував себе у фраці абсолютно невимушено. Засунувши ліву руку в кишеню штанів, він правою час від часу робив якийсь жест. — А знаєте, що? Ходімо лишень вип’ємо по одній!
Великий письмовий стіл у кабінеті правив за буфет. Спеціально найнятий лакей і безліч дівчат в офіціантському вбранні з кокетливими фартушками підносили гостям напої. В їдальні молода танцювала з Штеффенгаусом вальс.
Геннінг підвів Гольта до столу і подав йому чарку коньяку.
— Віддавай кінці! — Вони цокнулися. — Ваше здоров’я, Гольт! — Він сів на підлокітник крісла. — Оце так шик, чи не так?
Гольт не відповів. Він пригадав бункер, у якому нещодавно ночував у Ганновері. Зараз він не помічав ні блиску, ні розкоші, ні іскристих прикрас.
— А по суті усе це робиться лише задля того, щоб напустити туману, — зауважив Геннінг, ніби вгадуючи думки Гольта. — Держи фасон — ось девіз. Ніхто не хоче осоромитися. Хоч трісни, а пнись! Чи ж не так?
На Геннінга явно ніщо не могло справити враження. Гольтові це подобалось.
— Усе це трохи анахроністично, — продовжував Геннінг, обвівши рукою навколо себе. — Якби це був період економічного розквіту або хоча б якесь там піднесення, тоді інша річ. А так від цього весілля дуже тхне саморекламою: мовляв, дивіться, Бергман і К° пережили війну і рекомендують себе як найкращих партнерів у майбутніх ділових операціях. Він дає дочці чверть мільйона посагу в нерухомому майні.— Геннінг поставив чарку, витяг портсигар і запропонував Гольтові сигарету. — Я радив Рольфу бути поки що трохи обачнішим, не влаштовувати такої помпи, — додав він, подаючи запальничку.
— Щиро кажучи, ваша позиція для мене несподіванка! — сказав Гольт.
— У мене просто немає ніяких ілюзій, — відповів Геннінг. — Я, так би мовити, реальний політик і розумію ситуацію! — Його покликали. Він по-дружньому поплескав Гольта по плечу. — Розважайтесь!
Гольт задумливо крутив у пальцях сигарету. Він ніяк не міг розібратися, що за людина Геннінг. Йому пригадалася затхла кімната і те, як Геннінг зірвав з себе краватку. «Погань… Ти просто погань…» Неприємні спогади. Гольт відігнав їх і допив коньяк.
Тиняючись із кімнати в кімнату, він шукав маленьку Тредеборн, але її ніде не було. У зимовому саду спалахнув магній: серед пальм в кадобах фотографували молодих.
В передпокої Гольт зустрівся з Аннерозою Вульф, що, побачивши його, почервоніла по самі вуха. Він привітався. Кістляву, плоскогруду дівчину вбрали у блакитну бальну сукню з вузьким ліфом, оздоблену звідусіль — на плечах, на стегнах — бантиками, рюшами й воланами. Вигляд у неї був кумедний, і Гольтові зробилося шкода її. Він змусив себе виявити до дівчини увагу. Однак, ведучи її до крісла, він з нетерпінням думав про Інгрід Тредеборн.
— Серед такої безлічі людей швидко втомлюєшся, чи не так? — запитав люб’язно Гольт.
— Але тільки не ви? — заперечила Аннероза. — Ви скрізь почуваєте себе як риба в воді.
Гольт, збентежено засміявся. На щастя, саме в цей момент до них підійшов Гісберт Вульф. Він був у темно-синьому конфірмаційному костюмі, з якого давно виріс. Відстовбурчені вуха Гісберта почервоніли. Він простягнув Гольту руку і запитав: