У кухні він застав Брігітту. Мати, тітка й комерційний радник зранку кудись поїхали. Але тої миті, коли Гольт збирався уже прощатися з Брігіттою, надвірні двері відчинилися і обидві жінки увійшли в прихожу. Тітка Маріанна в присутності Брігіт-ти не могла видавити з себе жодного слова; вона, вищиривши зуби, тільки безглуздо посміхнулась і попростувала бундючно й незграбно нагору. Гольт залишився в передпокої наодинці з матір’ю. Він уже зібрався назавжди піти від неї, та нараз відчув, попри багаторічне відчуження, усю вагу слова, що мимохіть вирвалось з його грудей:
— Мамо.
Фрау Гольт, у шубці із сріблясто-сірої каракульчі, почувши це, здивовано й серйозно глянула на сина і зразу ж, відвернувшись, нахилилася, аби ласкаво поплескати обох пуделів, що вибігли їй назустріч. З важким серцем Гольт дивився, як вона підійшла до дзеркала, зняла капелюшок і поправила зачіску.
— Я хочу з тобою поговорити, — промовила мати і пішла у вітальню. Там вона ввімкнула торшер, подзвонила служниці, віддала їй шубку і звеліла подати чаю. Потім привітно кивнула синові: — Будь ласка, роздягайся, сідай.
Гольт слухняно зняв кожушок, кинув його на крісло, а сам мовчки продовжував стояти в тіні за торшером. Він здався собі кволим, беззахисним і марно намагався чинити опір цьому принизливому почуттю. Брігітта вкотила в кімнату чайний столик. Фрау Гольт, злегка кивнувши головою, відпустила дівчину і налила спершу синові, а потім собі гарячого напою з ромом. Гольт, незважаючи на повторне запрошення сісти, стояв.
— Можеш заспокоїтися, — почала фрау Гольт легким, старанно зваженим, невимушеним тоном, дивлячись на пуделів, що скочили до неї на диван. — Суспільне положення Франца досить міцне, щоб без зайвого клопоту покінчити з будь-яким непорозумінням. Ти також мав такий успіх, що тобі допоможуть виплутатися з найскрутнішого становища. Отже, ми покладемо край, — продовжувала вона, злегка підносячи ліву руку, — драматизації і роздмухуванню цього незначного інциденту. Випадок завдяки старанням Франца уже вважається… — тепер зігнута в лікті рука зробила точно розрахований жест і пірнула у шерсть пуделя, — вичерпаним. — Мати знову кивнула Гольтові.— Що ж стосується нас з тобою, — вела вона далі, — то тобі не треба домагатися повної самостійності і свободи шляхом погрози від’їзду. Невже ти гадаєш, що я забороню своїй єдиній дитині влаштовувати життя за її бажанням? Навпаки. Ти цілком можеш розраховувати на мою великодушність. Вислухай, що я тобі запропоную. Та сядь же, зрештою, і випий свій чай, поки не зовсім захолов.
Гольт сів. Він був спантеличений. Невже мати так і не зрозуміла, про що йдеться. Але коли вона сказала: «…своїй єдиній дитині…», у ньому прокинулося давно забуте жадання материнської любові, потребу в якій Гольт завжди відчував. Однак, хоч душу й роздирали протиріччя, він надзвичайно ясно бачив справжнє обличчя фрау Доротеї Гольт. Вона, напрочуд гарна, сиділа на дивані між своїми пуделями, пряма як свічка, з завченою посмішкою. Це була бездоганна посмішка, хоч, може, й надто дружелюбна. А чи не носила мати маску, щоб прикрити нею від людей своє внутрішнє єство? Може, самотність і життя змушували її ховати під маскою самовладання і холодності від ворожого оточення кожний порух своєї душі? Може, вона плекала надію, що її єдина дитина зробить крок їй назустріч, простягне їй руку і що ось-ось сповниться її мрія, ідеал — домашній затишок, батьківщина, гармонія між матір’ю й сином.
Гольт маленькими ковтками пив гарячий чай. Світ роз’єднала прірва. Невже вона роз’єднала і цих двох людей, що колись були ближчі одне одному, ніж будь-хто: матір і сина? Він пригадував усе, що говорилось про материнство, здається, у Віхерта: «Без матері не було б ніякої вічності». Але це викликало неприємний спогад про горезвісне «Євангеліє жінки» і взагалі про усі ті зворушливі, незрозумілі нісенітниці.
Гольт поставив чашку. Нарешті він впорався з усіма своїми думками. Ось зараз, сидячи навпроти матері, він повинен простягти їй руку. І з щирою теплотою в голосі Гольт сказав:
— Повір мені, я хочу піти, але не від тебе, ні! Адже ти моя мати!
— Ну от бачиш! — задоволено і надзвичайно люб’язно промовила мати. — Я знала, щоб усе владнати, нам з тобою досить лише годину спокійно поговорити. — Вона усе ще чухала шию пуделя. — Франц після зустрічі з тобою дещо мені натякнув. В принципі мене не цікавить, про що ви з ним розмовляли. Світові проблеми — це справа чоловіків. Моя справа — вирішувати практичні питання. Франц пообіцяв мені всіляку підтримку. Перехід від грубого, аморфного солдатського життя до нормальних умов тобі дається важко; я вирішила тобі його полегшити. Змушувати тебе знову сісти за шкільну парту було б безглуздям. Рік привільного життя — ось що тобі потрібно. Ти почуваєш себе чужим у товаристві? Що ж, можеш якийсь час побути осторонь від нього. Маріанна тобі не до душі? Гаразд. Ми не змушуватимемо тебе жити разом з нами. Перш за все тобі потрібно мати свою машину. Франц попросить у Карла комплект автопокришок, і в твоєму розпорядженні буде невеличкий «форд-ейфель». Адже почувати залежність від своїх знайомих кожного разу, коли треба кудись поїхати, — це справді неприємно, і мені зрозуміле твоє обурення.