Він не міг збагнути, про що вона говорить, і змушений був у думці перекладати материні слова, наче з іноземної мови. Він зовсім розгубився. А фрау Гольт не зводила очей з сина.
— Для того, щоб ти міг жити не з нами, ба навіть уникати нас, — продовжувала вона, — Франц віддає у твоє розпорядження свій загородній будиночок у Дорстер Дікзанді. Можеш переїхати туди хоч зараз, чи тимчасово, чи на скільки схочеш. Франц розпорядиться завезти паливо.
Фрау Гольт непомітно змінила тон і тепер підбиралася вже до самої мети розмови:
— Усі наші знайомі в кінці цього тижня виїздять в Дікзанд. Після того як закінчилась війна, там знову поступово відроджується життя. Багато хто переселяється туди ще до початку літнього сезону і живе там усе літо, аж до пори осінніх негод, як це робить, наприклад, фрау Тредеборн з дочками.
Гольт посміхнувся.
— З другого боку, — негайно ж зауважила фрау Гольт, — якщо ти хочеш уникати товариства, там умови для відлюдного життя найкращі, тому що будиночок розташований осторонь від інших. Ти зможеш уже ранньої весни рибалити, займатися парусним спортом. Оскільки ж Маріанна з її консерватизмом не розуміє наших сучасних, поглядів, ми якийсь час користуватимемося послугами францової економки, а Брігітта зможе вести твоє господарство у Дікзанді.
Гольт вже не посміхався. Його погляд змусив фрау Гольт замовкнути. Він встав, одягнув кожушок, перекинув через плече плащ-палатку. І цей сон розвіявся. Світ розділяла прірва, і ніякі кровні зв’язки не могли перекинути місточка. Той, хто схиляється перед такою матір’ю, схилиться і перед її способом мислення. Повага, благоговіння, дитяча любов… Гольт подумав про батька. Тепер він бачив, що в такі часи поваги варте лиш одне — бажання все змінити, прагнення разом з минулим здолати й самого себе, всі свої помилки й упередження. У святому письмі сказано, що треба поважати батька й матір, але до цього слід було б додати, що батьки й матері повинні заслужити повагу своїх дітей гідним життям.
Нарешті фрау Гольт щось таки второпала. На якусь мить вона втратила усе своє самовладання, обличчя її враз зблякло, зробилося старим і втомленим. Вона глухо, невиразно прошепотіла сама до себе:
— Він такий, як і його батько… — Але тут же здолала свою слабкість. Біль і розчарування відчувались у її посмішці.— Напевно, доведеться нагадати тобі про обов’язок слухняності, оскільки ти забув, що таке синівська любов?
Гольт мовчав. Краще б вона не говорила про синівську любов, адже це спокушає його запитати про материнську любов.
— Так оце така твоя вдячність, — продовжувала фрау Гольт, посміхаючись ще з більшим болем, — за всю мою великодушність і материнську любов…
Мовчанка…
— Турботи… Хвилювання. Невже все це забуте?
Гольт мовчав. Він бачив її наскрізь. Цій жінці він лише одного разу завдав хвилювання — та й то раніше, ніж побачив світ, — вона боялася, щоб він не зіпсував її фігуру. Фрау Гольт не мала жодного уявлення про материнську любов. Вона взагалі не знала, що таке любов. Вона й за батька віддалася лише тому, що шлюб з професором університету здався їй більш ефектним у товаристві, ніж шлюб із фабрикантом. Та й сина зараз хотіла утримати лише тому, що цього вимагало її честолюбство.
Гольт промовив:
— Бажаю успіхів, — і вийшов з кімнати.
В передпокої чекали Франц і Карл Реннбах. Комерційний радник стояв біля судновласника і, жваво жестикулюючи, щось тихо говорив, а той, у короткому кожушку з розстебнутим коміром з хутра видри, розвалився в кріслі і простягнув ноги. Вони, очевидно, чекали, чим закінчиться розмова матері з сином, тому, тільки-но Гольт вийшов, комерційний радник привітно кивнув йому і негайно ж зник за дверима вітальні.
Карл Реннбах, прокректавши: «Проклята ломота!» — підвівся в кріслі і подав Гольтові руку.