— Завдаєш нам клопоту, небоже, — промовив він явно не-вдоволеним тоном. — Що сталося, що це все має означати?
Дядько — лис, і водночас старий, сивий чоловік.
— З тобою, звичайно, я можу бути відвертим, — сказав Гольт. — Усі інші тут самі себе вводять в оману. Перш за все я мушу вибачитись, що тоді втік од тебе в Шварцвальд.
Карл Реннбах промимрив щось незрозуміле.
— Про клопіт — це ти вже марно; я просто хочу повернутися до свого батька. От і все.
— А чому, небоже? — запитав Карл Реннбах.
— Ти пам’ятаєш нашу розмову в Людвіксгафені? — запитай Г ольт.
Судновласник ствердно кивнув головою.
— Ти тоді сказав, що ми уникли волею випадку підвальної нори. Ти це говорив всерйоз?
— Але ж безпере-е-ечно! — підтвердив Карл Реннбах.
— Я хочу виправити те, що сталося випадково.
— А навіщо, небоже? — запитав Карл Реннбах.
— Мені неприємно, що я не можу чітко і ясно тобі цього пояснити, — відповів Гольт, — але я їду звідси хоча б тому, що ви всі мені страшенно набридли.
— Так-так, продовжуй, небоже! — промовив Карл Реннбах.
— Це все, — відказав Гольт, холодно й вороже дивлячись на дядька.
— Роз-у-умію! — сказав Карл Реннбах, розтягуючи слово. Він з виразом жалю на обличчі розвів руками, опустив їх і промовив: — Коли це так, тоді, само собою зро-зу-уміло, ти повинен їхати, мені тепер все ясно… без-пе-е-речно. І він хитнув головою так, що волосся впало йому на вуха, повернувся і повільно попрямував у вітальню.
Гольт якусь мить дивився йому вслід. Карл Реннбах зрозумів його, Карл Реннбах знав мову, якою говорив Гольт, — мову ненависті. Так, ненависті, і Гольт був радий, що навчився їй. Він глибоко зітхнув і поклявся собі зберегти цю ненависть, бо ж доки мертві матроси перекарбовуються на гроші, ера вселюдської любові залишається ще далекою.
Він прийняв рішення, і воно, це він знав напевно, було остаточне. У минулому він часто змушений був говорити: «Все було помилкою». Зараз він знав, що дорога назад для нього відрізана, що коли б він відмовився від свого рішення, то місце його було б на смітнику.
Міською залізницею Гольт поїхав у Вільгельмсбург і розшукав кафе, яке назвала Інгрід Тредеборн. Тут о цій порі ніде було й яблуку впасти. Стоячи біля обертових дверей, він окинув поглядом ряди невеличких мармурових столиків. Важко сказати, чи прийшов він сюди лише з чемності, чи йому хотілось зустрітися з Інгрід.
Коли ж Гольт побачив її, то страшенно зрадів. Дівчина сиділа за столиком у білому пуловері, золотаво-каштанове волосся, як і минулої ночі, вільно спадало їй на плечі. Вона весь час в чеканні повертала голову. Інгрід чекала Гольта. Власне, й вона була чужа тут, в цьому світі.
Нарешті й Інгрід побачила його. Вона була схвильована. А коли під кожушком помітила зношену військову уніформу, вся кров повільно відхлинула з її обличчя. Вона схопила його за руку.
— Ти справді їдеш?
— Тут є грог. Хочеш?
Вона кивнула. Гольт гукнув офіціантку.
— Так, їду, — сказав він. — Але звідки ти про це знаєш?
Вона розповіла. Поки Гольт спав, комерційний радник з обома жінками ніби випадково заїхав до Тредеборнів. Невеличка сварка з отим дурнем Геннінгом, про яку зайшла незабаром мова, справді нічого не означала — запевнили комерційного радника дівчата. Інгрід, як того хотів дядько Франц, непомітно для інших відійшла з ним в сторону. І він вельми тактовно дав їй зрозуміти, що знає про їхнє інтимне «ти», й попросив «любу фрейлейн абсолютно по секрету» вплинути на Гольта й вибити йому з голови, «з гарячої голови, у віці бурі й натиску», будь-які плани на від’їзд і таке інше.
З наївною щирістю Інгрід Тредеборн розповіла Гольтові все, що аж ніяк не було призначене для його вух. Ця наївність переконала Гольта в тому, що Інгрід таки чудова дівчина.
— Ти хочеш повернутись у російську зону? Твій дядько вважає, що це було б твоєю загибеллю.
Офіціантка принесла грог. Гольт механічно посунув їй по столу кредитку.
— А навіщо я тобі був потрібний? — запитав він.
— А-а-а, — зітхнула вона, — тільки отак поговорити з тобою… — Інгрід тримала обома руками гарячу склянку з грогом. — Розумієш, — зашарілася вона, і це також сподобалось Гольтові,— мені лиш кортіло дізнатись, чого хотіла від тебе Гітта? — А що він мовчав, то дівчина, не підводячи очей, продовжувала: — Вона знову була така люта. Але Гітта просто заздрить, що всі віддають перевагу мені. Я думала… Не знаю, що вона тобі говорила… Якщо на щось натякала або… щоб ти не думав… Я хочу сказати, що коли вона говорила якісь дурниці…— Інгрід крадькома глипнула на Гольта й замовкла, помітивши, що він посміхається.