— Чудово! — вигукнув Гольт. — Невже це справді тільки пусте базікання?
Обличчя незнайомця стало серйозним і похмурим. Вигляд у нього був заклопотаний.
— На жаль, ні. Бо тоді справа була б цілком зрозуміла. Це властивість буржуазної науки.
Він мерзлякувато зіщулився, зав’язав тугіше шарф і накинув на плечі пальто.
— Буржуазної науки, — повторив збентежено Гольт. — Але ж мені це ні про що не говорить.
Незнайомець пильно подивився на нього крізь опуклі скельця окулярів.
— Адже мистецтво — це ідеологія, — обережно промовив він. — А тому і мистецтвознавство часом стає політикою.
— З політикою дайте мені спокій! — вигукнув Гольт, він був сповнений рішучості триматись якомога далі від будь-якої науки, так чи інакше пов’язаної з політикою.
— Ходімо краще на годинку до мене, — безцеремонно запропонував незнайомець. — Я мешкаю неподалік звідси і почастую вас кавою!
Йдучи попереду, він несподівано зупинився і, піднісши вгору вказівний палець, сказав:
— Справжнім «мокко». Вам це, мабуть, здається неймовірним?
Незнайомець займав одну кімнатку у старезному, напівзруйнованому під час бомбардувань великому будинку в центрі міста. В кімнаті у нього був страшний розгардіяш. На поличці торшера, на двох старих кріслах і на ліжку були розкидані папір, рукописи, зошити, картки, журнали. Кімната була уся геть завалена книжками. Купи книжок лежали на килимі, високі стоси їх піднімалися в кутках, безліч книжок стояло на стелажах. Стелажі з неструганих дощок, покладених на цеглини, здавались вельми хисткими. Два вікна, завішені плюшевими гардинами і пожовклими шторами, були аж до верхньої шибки забиті картоном і пропускали в кімнату дуже мало світла.
Незнайомець у напівтемряві наосліп пробрався до торшера, причому по дорозі перечепився через телефон, що стояв десь на підлозі, ввімкнув світло і гарячково заходився прибирати з крісел папери.
— Пальто краще не знімайте, — сказав він, — я ще не топив, а коли й затоплю, то вище дванадцяти градусів температура все одно не підніметься.
Гольт сів. Він пішов услід за незнайомцем, не роздумуючи. Хіба не однаково, де перебути час, поки що йому не жаль було змарнувати якусь годину. І тут, в затишному світлі торшера, прислухаючись, як потріскували поліна у кахельній грубі, серед завалу книжок, він відчув себе в безпеці, по-домашньому, як уже давно не відчував.
— Мене звуть Вернер Гольт, — сказав він і з нальотом сумного гумору додав: — Ви бачите перед собою людину, яка, в певному розумінні, знаходиться на шляху до Каносси.
— До Каносси? Як це розуміти? — перепитав незнайомець. Він поставив на електроплитку, що стояла на оббитій жерстю підлозі біля грубки, каструлю з водою, потім переступив через стос книжок до другого крісла і відрекомендувався так:
— Я — Цернік. Секретар культурбунду при місцевому комісаріаті, тимчасово, поки не знайдуть кращого. — Він сів. — Вернер Гольт… Гольт? — перепитав він. — А ви, бува, не родич дарвініста Гольта, отого, що читає гігієну в тутешньому університеті?
— Це мій батько, — сказав Гольт.
Цернік вельми задоволено кивнув.
— А чи не міг би він трохи попрацювати для культурбунду? — запитав він. — Мені хочеться організувати цикл лекцій. Замовте за мене словечко.
— У нього замало вільного часу, — відказав Гольт. — Та й не дуже я вірю, щоб він захотів узяти участь у будь-якому політичному заході.
Цернік довго й старанно порався біля плитки і нарешті поставив на поличку торшера дві чашки чорної як смола і дуже запашної кави.
Гольт відсьорбнув. Гарячий напій був міцний і гіркий, наче жовч.
— Де ви дістаєте таку каву? — запитав він.
Цернік, тримаючи чашку біля губів і попиваючи каву, розповів, що в Швейцарії у нього була стара тітка, яка великодушно присилала йому каву і книги, але, на жаль, місяців три тому померла, так що він, мовляв, просто не знає, як буде вирішена проблема з кавою в майбутньому.
— Я справді не знаю, що я робитиму без кави! — сумовито сказав він. Охопивши закоцюблими пальцями гарячу чашку, Цернік раптом без ніякого переходу запитав: — Між іншим, що ви мали на увазі, коли згадали Каноссу?
— Це довга історія, — відповів ухильно Гольт.
— Викладайте спокійно! — сказав Цернік. Від кави він явно пожвавішав.
Гольт вагався.
— Але ж я про вас нічого не знаю, — нарешті промовив він. — Я ж зовсім вас не знаю.