— В такому разі познайомлю вас із своєю анкетою, — заявив Цернік, і його рот розтягнувся аж до вух від задоволення.
В 1934 році він емігрував і тільки в жовтні минулого року повернувся знову до Німеччини. Його батько, гірник, загинув тридцять років тому під час катастрофи на шахті в Рурській області, мати померла невдовзі після першої світової війни від сухот. Цернікові тоді було сім років. Хлопця забрав до себе один учитель, соціал-демократ. Він усиновив його і віддав до гімназії. Незадовго до випускних екзаменів його виключили з гімназії за належність до Комуністичної спілки молоді. Після захоплення влади фашистами він рік одсидів у концтаборі; як тяжкохворий, був звільнений і емігрував у Швейцарію, де йому дала притулок згадана вже тітка, сестра його названого батька. В Лозанні він вивчав історію, германістику і філософію, незадовго по початку війни переїхав у Бордо, а звідти на грузовому пароплаві дістався у Радянський Союз. У Москві слухав лекції з математики і природознавчих наук. Протягом останніх двох років війни керував у різних таборах курсами для німецьких військовополонених і нарешті повернувся знов до Німеччини.
— Моя мета, — на закінчення сказав він, — стати викладачем вузу, а тому я маю намір дістати вчений ступінь у тутешньому університеті. От ви вже й знаєте, що я за птиця.
— Дякую, — сказав Гольт. — Історія мого життя, навпаки, має більш внутрішній характер. Хто зна, чи вас взагалі зацікавить уся ота суміш мізерних пригод, з яких складається моє життя.
— Коли б вони мене не цікавили, я вас не частував би кавою, — заперечив Цернік.
Гольт почав розповідати, спочатку стримано, а потім усе відвертіше. Він розповів, як повернувся додому і як не знайшов спільної мови з батьком та як накивав п’ятами, як його понесло з Гамбурга в глухий закуток, а потім знову у Гамбург і як дійшло там до розриву з його ріднею. Він сказав, що ніде не знаходить спокою, що, мовляв, і досі почуває себе відщепенцем, декласованим елементом, людиною, кинутою поміж двох жорен. Однак тепер він буцімто вірить, що знайшов свій шлях. Він хоче розсудливо і холоднокровно, без облудних ілюзій та віри в якісь ідеали, своїми власними силами завоювати собі місце в житті.
Гольт розповів також про час, проведений у глушині. Сказав, що зараз понад усе хоче вчитись, набувати знань, щоб зазирнути в саме нутро світу, одержати відповідь на численні запитання, щоб нарешті знайти Архімедову точку опори, завдяки якій можна перевернути світ. Закінчив він все ж трохи сумовито:
— Звичайно, при умові, що батько знов прийме мене до себе і що мені можна буде знову відвідувати школу.
Цернік з годину уважно слухав Гольта, ні разу не перебивши.
— Про школу я поговорю з Еберсбахом, — сказав він. — Еберсбаха я дуже добре знаю. А ви спробуйте налагодити свої стосунки з батьком. Втім, спершу я мушу переварити все, що ви розповіли. З людьми вашого типу я зустрічався по таборах для військовополонених, і мені буде приємно взяти над вами, так би мовити, ідеологічне шефство. Якщо ви, звичайно, не матимете нічого проти.
— Лише з політикою дайте мені спокій, — сказав Гольт.
— Ну звичайно! — вигукнув Цернік і глумливо посміхнувся до Гольта. — Ми розмовлятимемо як справжні естети!
Гольт знову трохи недовірливо зиркнув на нього.
— А зараз рушайте до свого батька, — сказав на закінчення Цернік. — Коли що не так, подзвоніть мені. Якщо ж усе буде гаразд, я при нагоді сам завітаю до вас.
2
Професор Гольт, Мюллер, Шнайдерайт і доктор Бернгард стояли біля радіоприймача в канцелярії заводу і чекали повідомлення про погоду. Мюллер сидів у кріслі, біля нього стояла його нова співробітниця — Юдіт Арнольд. Це була молода жінка, яка ось уже кілька тижнів не відходила од нього: він знайомив її з виробничою, організаційною і науково-дослідницькою ділянками роботи заводу. Їй було двадцять два роки, вона була середня на зріст, завжди носила синій комбінезон і поверх нього — шкіряну куртку, підбиту хутром. Пошита на огрядного чоловіка, ця куртка здавалася заважкою як на її тоненьку фігурку. Її волосся було сховане під барвистою хустиною. Голубі очі, втомлені і змучені, все ж уважно дивились на радіоприймач.
Голос диктора повідомив прогноз погоди і сповістив про нове лихо. Мюллер сидів, потонувши в кріслі, і з заплющеними очима слухав: «…зниження температури до мінус 18–20 градусів». Він розплющив очі. Отже, кінця морозам поки що не видно.
— Отепер буде весело! — зауважив доктор Бернгард. Він стояв у кудлатій хутряній шапці з чорними вухами і тримався за ручку дверей. — Це кінець, — незадоволено сказав він до Мюллера, — голод, російська окупація, ці сибірські морози — одне за одним! До того ж іще й страшні епідемії! І я питаю сам у себе: чому ми боремося з тифом, навіщо ми, власне, виробляємо оці ідіотські медикаменти? Панове, ми тільки затягуємо агонію нашої Німеччини.