— Я радий! — сказав він. — Справді! Це чудово, що ви повернулись! Хоча, мушу сказати, абсолютно не розумію, чому ви не залишились у вашої гамбургської рідні. Адже ви, здається, говорили, що це заможні люди?
— Ви все ще цінуєте наші дружні стосунки? — запитав Г ольт.
— Безперечно! — запевнив Аренс.
— В такому разі не згадуйте більше про мою гамбургську рідню.
— Будь ласка! — вигукнув Аренс. — Коли вам це неприємно… Я аж ніяк не хотів…
— Годі! — перебив його Гольт, махнувши рукою.
Вони пішли вздовж коридора.
— Скажіть-но, — запитав Гольт. — Анжеліка й досі живе у вашому будинку?
— Так, у своєї бабусі, — відказав Аренс. — Але стара відьма очей не спускає з малої!
Гольт сидів біля столу в кімнаті Гундель. Він був схвильований і намагався приховати своє хвилювання за пустою балаканиною.
— У квітні або в травні ми переїдемо на західну околицю, — розповідав він. — Там розмістили батьків інститут. Це ціла вілла з великим парком. Адже батько знову має намір віддатись виключно науковій і педагогічній діяльності. Він вважає, що на новому місці для тебе також знайдеться кімната.
Гольт з полегшенням відзначив, що Гундель зраділа. Західна околиця була розташована в добрій годині їзди від Менкеберга. Гундель буде вже не так легко щовечора зустрічатись із Шнайдерайтом, як досі.
Гольт трохи заспокоївся і почав розповідати про школу, про свій намір надолужити до випускних екзаменів прогаяне.
— Я працюватиму день і ніч, — сказав він. — Бльом пообіцяв мені допомогти з математики.
На столі у Гундель лежали книжки. Гольт, розмовляючи, взяв одну з них — Шмайль-Фіхтенс «Флора Німеччини», посібник для визначення рослин.
— Це мені подарував твій батько на день народження, — сказала Гундель.
Гольт механічно хитнув головою. Він мусить знову стримуватись. Чому це йому так важко в присутності Гундель? Ось вона перед ним, у сірій шерстяній сукні і з такою самою сірою стрічкою в каштановому волоссі, що пишними хвилями спадає їй на плечі. Дівчина — молода, смуглява і струнка, вона поклала на стіл руки, маленькі руки з вузенькими тендітними зап’ястями, і, чекаючи, спинила серйозний погляд своїх карих очей на Гольті.
Але Гольт мовчав. На якусь мить ним опанувало могутнє почуття кохання, ніжності, і коли він нарешті заговорив, то насилу підшукував потрібні слова.
— Я мушу тобі щось сказати, — почав він. — Відтоді, як я пішов звідси, я багато побачив і пережив. І, зрештою, знову погриз у багнюці…— Він замовк. Перед його очима постала жива картина: Геннінг, блондинка і затхла кімната. — Я хочу вибратися з багнюки. Коли я згадую, як повівся по відношенню до тебе…
Вона енергійно похитала головою.
— То був не ти. То був хтось інший. Того іншого зараз і близько немає, правда ж? От і все!
Гольт нарешті опам’ятався. Він не мав права давати волю своїм почуттям в присутності Гундель.
— Ти маєш рацію, — промовив він. — Тоді я плив за течією. Сьогодні я знаю, чого хочу. У мене є мета. — Потім додав: — Притаманна людині цілеспрямованість.
І тут він раптом уперше чітко і ясно побачив перед собою усе своє майбутнє життя, життя впорядковане, гідне поваги. Вчитись, чимдалі більше вчитись, пізнати світ і його затінені сторони і, нарешті, дізнатись, чому кохання в казках красивіше, ніж в дійсності, чому на світі є бідні й багаті, чому існують підвали і розкішні вілли, чому так нерівно розподілене добро. Вчитись, стати поважною людиною, відомим ученим, як батько, людиною науки, що стоїть понад партійними суперечками і ско-роминущими протиріччями буднів. Тільки так можна жити і серед людей, і водночас далеко від них.
Авжеж, тепер він бачить свій шлях. І Гольт полегшено зітхнув. Гундель не затаїла образи. Йому не доведеться йти цим шляхом самому. Гундель буде неподалеку, поки він не досягне мети. А тоді він прийде до неї, щоб визволити зачароване дитя, і забере його до себе, у вищий світ.
Він схвильовано узяв її за руки.
— Коли б я знав, що ти мене прощаєш, що я можу повернутись до тебе…
Вона лагідно, але рішуче визволила від нього руки.
— Ти повернувся, бо знав, що тут тобі буде краще, ніж будь-де, — сказала вона.
Він зрозумів, що вона хоче тримати його на певній відстані від себе.
— Адже ми чекали одне одного… Хіба не так?
— Так, колись, — відказала вона, дивлячись просто себе.
— А тепер? Як тепер?
— Тепер усе по-іншому, — сказала вона. — Тоді, під час війни, коли ми познайомилися, то був сон. Сьогодні ми починаємо жити по-справжньому. Навколо нас стільки нового, цікавого, і нам слід спершу розібратись у своєму власному житті.— А що Гольт лише дивився на неї, то вона безпорадно вигукнула: — Зрозумій же ти мене!