Та якось в один з останніх днів квітня він повертав учням класний твір. Це був перший класний твір з німецької літератури, що його писав і Гольт. Стоячи на кафедрі з зошитами під пахвою, Готтескнехт сказав:
— Твір ви написали справді непогано. Тему всі зрозуміли вірно, поняття долі, яке ми знаходимо в літературних пам’ятках, розглянуто вами з актуальних позицій і критично, за винятком одного. — Він сів за кафедру. — Гофман! Так діло не піде. Ви до всього підійшли надто поверхово. — Він розкрив зошит. — «Чому нас учить фаталізм і віра в долю? Ми з цього робимо висновок, що обидві великі робітничі партії повинні якнайшвидше об’єднатись».
Усі засміялись.
— А хіба це невірно? — запитав Гофман. — Хто з нас може заперечити щось проти такого висновку?
— Ми повинні простежити і виявити ідейні взаємозв’язки, — вів далі Готтескнехт, — а не лише висувати голі твердження, незалежно від того, правильні вони чи ні. Не грюкайте милицями, Гофман! Незадовільно! — Він розкрив інший зошит. — Гейслер! На зухвальство, якого ви тут допустилися, може бути тільки одна відповідь — «Дуже погано».
Гейслер неохоче встав.
— Те, що я написав, — сказав він, дивлячись на стелю, — не відповідає поглядам, які тут проповідуються.
— Те, що ви написали, — різко заперечив Готтескнехт, — відповідає тим згубним поглядам, що їх ми маємо зректися! Опозиція, яка вам до душі, набуває чимдалі більше характеру опору нашій програмі гуманістичного перевиховання нації.— Він сердито гортав зошит Гейслера. — Ваші роздуми нахабні і деструктивні!
Гейслер, знизавши плечима, сів, а Готтескнехт додав:
— У мене пропала всяка охота розглядати класні твори, Гольт, роздайте зошити!
Під час перерви Готтескнехт підкликав Гольта. Вони заходили по коридору.
— Ваш твір порадував мене, — сказав він. — Я з задоволенням відзначаю, що ви позбулись тієї точки зору, яку колись захищали. Пам’ятаєте нашу розмову про національну провину, яку ви колись хотіли звернути на моє покоління?
— На цю тему в мене була розмова у Фрейбурзі з доктором Гомулкою, — сказав Гольт. Готтескнехт був здивований. Гольт розповів, як він зустрівся з адвокатом. — Невдовзі після цієї розмови у Фрейбурзі багато дечого для мене стало ясним, — продовжував він. — Адже ви знаєте, як це буває: людину завжди щось хвилює, вона багато пізнає, і, здається, усе це кудись безслідно зникає. Та одного дня виявляється, що досить слова, думки, якогось поштовху — і несподівано розкриваються нові взаємозв’язки… Інколи таким поштовхом буває книжка. Так у мене було з романом Бехера «Прощання». Цю книжку дав мені Цернік, я читаю її уже вдруге, і вона мене дуже хвилює. Прощання з — як би це сказати? — з рідним середовищем, із звичним світом і водночас з цілою епохою. Мене це безпосередньо торкається, так само як і вас, усіх нас. Це тема нашого життя.
— Чи не хотіли б ви розповісти про свої спостереження перед класом? — запитав Готтескнехт. Пролунав дзвоник. Готтескнехт зупинився. — Продовжуйте наполегливо працювати й далі, Гольт, — сказав він. — Ваші успіхи можуть стати прикладом для інших і настроюють мене вельми оптимістично! — І він став знову давнім Готтескнехтом, таким, яким був колись. — Адже на вашому здоров’ї це не позначається? От ї гаразд! Завітайте якось до мене в гості! І передайте щирий привіт Гундель та Шнайдерайтові, вони обоє також повинні завітати до мене. Про що це я хотів іще вас запитати? Ага! Хто такий отой Цернік? Мені здається, що ви багато чим завдячуєте саме йому.
Після уроків Гофман поскакав на милицях за кафедру.
— Отже, товариші, зараз усі залишаємось і зробимо транспарант до 1 Травня! Одноголосним рішенням свого представника весь клас у повному складі бере участь у демонстрації!
— Це що, наказ? — запитав Гейслер. — Травнева демонстрація нас взагалі не обходить.
Гофман ткнув милицею в бік Гейслера.
— Ви тільки гляньте на цього паскудного реакціонера!
Клас загудів наче вулик.
— Нічого нами командувати! — кинув Аренс, який, нудьгуючи, саме полірував свої нігті об вилогу піджака. — Ви можете нас тільки попросити взяти участь у демонстрації.
— А ваш транспарант, — додав Гейслер, — можете робити самі! — І він вийшов з класу.
Аренс і Гольт пішли услід за ним. З школи й до школи їм було по дорозі. Аренс усе наполегливіше запрошував Гольта на прогулянку до греблі.
— Може, поїдемо 1 Травня? Погода сприятлива.
Думка про гори, ліси, озеро, про весняний краєвид міцно переплелася в душі Гольта з образом Гундель. Але 1 Травня Гундель буде з Шнайдерайтом, маршируватиме з своєю групою.