Аренс враз збридився Гольту. Тому Гольт зрадів, коли біля меблевої фабрики той став з ним прощатись.
Гольт зайшов у сквер і побрів алеями, шукаючи лавку. Але лавок не було, залишились одні кам’яні опори — дошки-сидіння протягом зими люди позривали й попалили. Отож Гольт, стоячи, з’їв бутерброди, що їх фрау Томас дала йому з собою. Він був такий голодний, що сьогодні йому смакувало навіть завжди одне й те саме мастило, яке фрау Томас готувала з борошна й майорану, присмачуючи мізерною кількістю олії.
Далі Гольту нічого не лишалось, як засісти вдома за письмовий стіл і працювати. Але коли він проходив повз дитячий майданчик, то на низенькому кам’яному парапеті, яким були обгороджені ящики з піском, побачив дівчину у плісированій спідничці і світлій в’язаній кофтині, дівчину з довгим темно-русим волоссям. Він упізнав Анжеліку.
Гольт підсів до неї на парапет.
— Ну то як? — промовив він. — Адже ми з тобою збирались якось піти в кіно?
Вона зашарілась. Потім привітно подивилась на нього своїми голубими очима.
— Так, але ж ви тоді поїхали звідси.
— Я зробив помилку, що тоді виїхав, — сказав він. — Дивлюсь зараз на тебе і переконуюсь, як це було негарно з мого боку.
Вона довірливо промовила:
— Але тепер ви, слава богу, знову тут!
— Чому «слава богу»? — запитав він.
— Можливо, щось вийде і з кіно, — сказала вона. — А то завжди тільки школа, а по суботах — розбираєш руїни, і постійно сама… Куди це годиться!
— Ти, виходить, теж самотня, чи не так?
— Та ще й дуже! Бабуся змушена весь час працювати, а коли не працює, то пильнує за мною.
Гольт устав і взяв Анжеліку за руку.
— Знаєш, що? Давай підемо за місто! — Він міцно тримав її руку. — Мені сьогодні здалося, що вже настала весна. Подивимось, чи це й справді так.
Вона пішла з ним через Менкеберг, повз квартали жилих будинків і заводи індустріального передмістя, потім уздовж парків і далі, ген аж до пасма пагорбів на околиці міста. Тут починався сухий, покалічений ліс. Вони сіли у кущах на землю, яку вже висушило травневе сонце.
Море будинків було й сьогодні затягнуте імлою. Тут Гольт уже якось сидів, але того разу з Гундель. Відтоді минула ціла вічність. Вони з Гундель не дуже часто були разом, але спогадів вистачило б на все життя.
— Про що ви зараз думаєте? — почув він голос Анжеліки.
— Не питай! — сказав Гольт. — І годі, зрештою, викати. Говори мені «ти»!
Вона знову глянула на нього великими зляканими очима і похитала головою.
Він обняв її.
— Ах, будь ласка, не треба, ні, ну, не треба ж! — лепетала зовсім збентежена Анжеліка.
Він поцілував її, і вона, вже щаслива, пригорнулась до його грудей і простягнула до нього свої невмілі, слухняні губи.
— Давай зустрічатися частіше. Будемо цілуватися. Тільки це страшенно небезпечна гра, бо я домагатимуся усе більшого від тебе.
— Правда? А чого? Це погано, коли хтось цікавий? — запитала Анжеліка. — Погано, коли хочеш дізнатися, що таке любов?
Гольт погладив її по голові.
— Любов? — повторив він. — Облиш її. Найпрекрасніше — чекати її. Отож чекай. Любов — це не що інше, як сповнене протиріч життя, що водночас п’янить і витвережує, і хто багато про неї мріє, той пізніше розчаровується. Ти ще встигнеш розчаруватись. А зараз ходім, я проведу тебе додому.
Гольт повернувся на завод лише надвечір. Як і завжди, коли роздумував про щось, він довго стояв біля вікна своєї мансарди. Він думав про Анжеліку, про Гундель, тоді знову про Анжеліку і вирішив уникати Анжеліки.
Зустрічаючись із Анжелікою в школі чи на вулиці, він лише мимохідь вітав її. Він бачив, що дівчина жде якогось знака, слова. Але він не говорив того слова і не подавав жодного знака. Гольт заглибився в роботу. Він розумів, що це жорстоко, проте хіба не краще бути жорстоким сьогодні, аніж завтра, — думав він, — коли вже буде пізно?
Віднедавна Гольт двічі на тиждень по обіді відвідував один з гуртків; він вивчав, — так, наче йому не вистачало шкільної програми з іноземних мов, — французьку мову. Якось одного з таких днів після полудня в актовому залі відбувалася репетиція шкільного хору. Коли Гольт увечері вийшов Із школи, у сквері на нього чекала Анжеліка.
Вона міцно взяла його за руку і мовчки потягла за собою, аж поки вони знов не опинилися біля схованого від людського ока дитячого майданчика. Вони сіли на кам’яний парапет.
— Чому ти уникаєш мене? — запитала вона. — Я тобі більше не подобаюсь?