— По-перше, пісеньку про вугілля я вже чув, — відказав Мюллер. — По-друге, я з Юдіт завтра їду на шахту, щоб познайомити її з товаришами. Ми не матимемо вже клопоту з вугіллям, тому що така гарна жінка, як Юдіт, доб’ється чого завгодно.
— Не мели дурниць! — сказала фрау Арнольд.
— Вона не вірить! — пояснив Мюллер Шнайдерайтові.— У неї дитяча хвороба лівацтва, — вона вважає, що бути гарною аморально! Вона не розуміє, що красива комуністка є для комуніста найпрекраснішою серед жінок. Але вона це ще зрозуміє, безперечно, зрозуміє! — Мюллер знову звернувся до Шнайдерайта — По-третє, ти поїдеш на шахту разом з нами і по дорозі зможемо спокійно поговорити з тобою.
Шнайдерайт, вельми зрадівши, сказав:
— Але ти дозволиш мені дві-три години побути на шахті? Інженер обіцяв мені показати екскаватор!
— По-четверте, про будівельні проекти Бльома, — продовжував Мюллер, — я теж нічого не знаю. Що ж до самого Бльома то ти мусиш завжди пам’ятати, що ти не один і що до людей треба мати терпіння. В усякому разі, надбудувати поверх над адміністративним будинком — це вже щось реальніше, аніж величезне нове приміщення, якого ми однаково не змогли б опалювати. На жаль, у нас немає ні будівельників, ні техніки.
— Навіщо вам будівельники, — заперечив Шнайдерайт, — ми все зробимо самі!
Двері рвучко розчинилися. Ввійшов доктор Бернгард. Влітку він носив замість грубошерстої куртки люстриновий піджак, а замість кудлатої хутряної шапки — картатий кашкет.
— Я про транспорт з вугіллям, — почав він. — Адже вам відомо, що на сьогодні нам обіцяли транспорт вугілля, навіть на вчора, а тепер я чую, що його ні сьогодні, ні завтра, ні будь-коли не буде.
Мюллер зітхнув.
— А знаєте, де наші брикети? — не вгамовувався Бернгард. — У Москві! У Москві зараз море брикетів! Наше вугілля заграбастали росіяни! Росіяни демонтують усе!
Доктор Бернгард був високого зросту, але Шнайдерайт був іще вищий за нього, і тому дивився зверху вниз на резонера.
— А тепер поговоримо спокійно, — промовив він. — Про демонтаж я вже говорив з вами разів із десять, але все марно, і взагалі пора, мабуть, припинити отаке базікання. Поїдьте краще на шахту! Машини зруйновані, шахти затоплені, війна забрала спеціалістів!
— Помовчіть, молодий чоловіче, — перебив його доктор Бернгард. — Така висококультурна нація, як наша, постачала машини на всі п’ять континентів, і скрізь радо зустрічали німецьких спеціалістів, але відтоді, як ви і ваші товариші довели країну до занепаду…
— Хто довів її до занепаду? Хто лишив нам саме сміття га руїни? — Шнайдерайт підвищив голос. — Хто зруйнував країну, поки мої товариші і я сиділи за гратами?
Доктор Бернгард промимрив щось незрозуміле і повернувся до виходу. Біля дверей він знову зупинився.
— Помовчте, не викручуйтесь! Ви хочете ліквідувати власність, я знаю!
— Ми хочемо ліквідувати, — терпеливо відказав Мюллер, — не взагалі власність, а буржуазну власність!
— Тим гірше! — заперечив Бернгард. — Виходить, ви хочете ліквідувати моє, а своє залишити при собі! — 3 перекошеним від злості обличчям він вийшов з контори.
— Цей тип дратує мене! — вигукнув Шнайдерайт.
Мюллер сказав:
— Отже, завтра вночі, о другій, їдемо. І не думай, що Бернгард дратує одного тільки тебе! Він псує кров усім. Думаю, що навіть самому собі!
Грузовик зупинився, Шнайдерайт зіскочив на землю і побіг уперед, до кабіни водія.
— Годині о десятій на брикетній фабриці, домовились?
Грузовик рушив з місця і погуркотів далі.
Шнайдерайт пройшов іще трохи вздовж шосе, потім звернув на путівець. За пласкими голими горбами сходило сонце. Шнайдерайт примружив очі й оглядівся довкола. Імла, наче серпанок, застилала краєвид. Вдалині у небо здіймалися корпуси брикетного заводу. Димарі випльовували в небо чад і густий чорний дим. З-за стіни з хмар, диму та вранішньої імли викочувався криваво-червоний сонячний диск. На захід розкинулася виїмка відкритих розробок, заповнена густим туманом. Зненацька знявся різкий ранковий вітер, розвіяв туман, і Шнайдерайт побачив колії та лінії електропроводів, вагони і паровози, над якими здіймалися цівки пари, могутні екскаватори, а вдалині — відвали породи.
Забовваніли бараки, по дорозі все частіше зустрічались люди.
— Де головний інженер? — зупинив якогось чоловіка Шнайдерайт. — Спасибі.— Крокуючи по шпалах уздовж колії, він незабаром побачив довгу шеренгу порожніх вагонів і паровоз, що пихкав парою.