— Подай сюди сіль, — попросив Гомулка. — І часто в тебе бувають такі думки? — Він вийняв з вогню зайця, розрізав його на частини і простягнув Гольтові шматок паруючого м’яса.
— Мене цікавить, — сказав Гольт, відриваючи зубами м’ясо від кістки, — чи в житті з усіма… ідеалами буває так, як це сталося з моїм Новалісом при першій же сутичці з дійсністю? Кохання я завжди уявляв собі якимось урочистим. А насправді там немає ніякогісінької урочистості і навіть… зовсім навпаки. Я завжди з хвилюванням слухаю щонеділі ранкові передачі гітлерюгенду. Нещодавно передавали про молодого добровольця і про оп’яняюче почуття самопожертви, коли віддаєш життя за батьківщину… Або пам’ятаєш книжечку Зеренсена «Голос предків»? Кнак приносив її в клас… Про добровольця на ім’я Екке. Я навіть слово в слово запам’ятав, як там написано: «Пригнувшись, стрімголов кинувся вперед, з тріумфуючим вигуком жбурнув у кулеметне гніздо гранату… і, в благородному пориві влучений ворожою кулею, упав з останньою думкою: «Все для Німеччини!..»
— Недоїдки і сміття кидай у вогонь, — попередив Гомулка. — Не треба залишати довкола кісток! Попіл ми потім зариємо… Отже, виходить, ти боїшся, щоб і з війною не вийшло так, як з коханням? Коли вірити Вольцову, то війна — справа зовсім не поетична. Він говорить, що це наука така ж суха, як і хімія.
— Так, але коли ти вже переборов страх і готовий піти на смерть, як пише Беймельбург у «Фронтовику», — ти, звичайно, читав, — тільки тоді тобою опановує справжній героїчний порив!
— Я гадаю, що не пізніше, як за рік, ми про все це дізнаємося, — сказав Гомулка.
Хлопці нарешті повмощувалися спати, лігши голова до голови.
— Є на світі багато такого, про що не можна ні з ким говорити, — тихо мовив Гольт. — Раніше я думав, що для цього є батько, що з ним я про все радитимусь…
— Старі самі не знають, чого хочуть, — одказав Гомулка. — . Спочатку вони говорять одне, потім зовсім інше.
Минуло вже кілька днів, а Феттер все ще запитував:
— І як же це вам удалося?
— Дуже просто, — відповідав Гомулка. — Натиснули курок — і готово, а потім притягли сюди.
Тепер вони рано, в обід і на вечерю їли м’ясо. Вольцов через день ходив по картоплю. Останнім часом він від зорі до зорі просиджував біля входу в печеру і весь час гортав підручник а стратегії: очевидно, обдумував якийсь план, про який нікому нічого не говорив.
Уже кілька разів він ходив у далеке село і копав десь там на околицях молоду картоплю. На полі біля узлісся він набрів на сліди диких кабанів. Але його пропозиція підстерегти і вбити кабана була відхилена. Постріл могли б почути в селі. Тепер Вольцов придумав інший план.
— Всі сюди! Зараз у нас буде «військова рада».
Вольцов доповів, що десь у глухому лісі він бачив самітний хутірець.
— Будиночок стереже собака, досить великий дворовий пес. Його, звичайно, треба пристрелити. Тоді можна буде спокійно витягти з хліва свиню.
Цей план нагнав на Гольта страху. А Феттер з захопленням вигукнув:
— Свиню? Справжню годовану свиню?
— Ну гаразд. Ми пристрелимо собаку, — розсудливо мовив Гольт. — Але ж через кілька хвилин за нами по п’ятах гнатимуться мешканці хутора.
— Там живе всього лише двоє старих людей, — заспокоїв Вольцов. — Це, мабуть, будинок лісника. З худоби вони тримають дві корови та кілька свиней. Троє з нас заколють і понесуть свиню, а двоє пильнуватимуть за старими, щоб вони, бува, не зчинили галасу, Можна здійснити цей план і серед білого дня, коли старі будуть у полі. У них клаптик землі, засіяний пшеницею. Досить далеко від хутора. Я все детально обдумав, до найменших дрібниць.
Гольт мовчки слухав. План приваблював його своїми пригодами. «І все ж… це — грабіж, напад, озброєний напад…» — думав він і нарешті сказав уголос:
— За це можна і до в’язниці потрапити!
Цемцький злякано глянув на Гольта.
— Начхати нам на в’язницю! — заперечив Вольцов. — Нехай спочатку спробують нас упіймати.
— Це звичайна реквізиція, — з запалом втрутився Феттер. — Реквізиція у селян. На війні завжди так робиться. Мій батько розповідав, що на Україні наші війська позабирали в селах усю худобу. Всю худобу, не те що там одну якусь свиню. Потім завантажили у вагони і вивезли. І селяни мусили терпіти. А хто посмів чинити опір, того відразу ж до стіни.