— Я вдячний вам за візит і за повідомлення, — сказав він. — Книжку я, звичайно, негайно прочитаю.
Шнайдерайт простяг йому руку. Гольт не знав, чому він знову не може щиро потиснути цю руку. Але він будь-що хотів знайти для цього підстави і, всупереч здоровому глуздові, шукав пояснення.
— Вам сьогодні не слід було мене агітувати, — сказав він, — їй же богу, не слід, так само як і намагатись вербувати нових членів до вашої організації. Я вважаю, що це просто нетактовно.
Він приставив стільця до столу й почав гортати свої записи, аж поки не почув, що за його спиною грюкнули двері.
Гольт тримав у руках невеличку книжечку в картонній обкладинці. Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, «Маніфест Комуністичної партії». Маркс, Енгельс — ці прізвища протягом останнього року він чув часто, однак, як і раніше, вони зоставались чужі й незвичні для Гольта. І йому захотілось прочитати книжечку не тут, у звичній обстановці, а десь наодинці. Він подзвонив у гірський готель і запитав, чи є у них сьогодні вільна кімната. Хазяїн кілька разів повторив, що для Гольта в будь-який час знайдеться притулок, хоча взагалі власникові готелю зараз нелегко зводити кінці з кінцями.
Коли Гольт вже напхав свій портфель, прийшов Цернік. Він за своєю звичкою почав копатись у книжках, що лежали на письмовому столі, і його обличчя чимдалі хмурнішало. Гольт міг зовсім легко покращити його настрій, — варто було вийняти книжку, яку приніс Шнайдерайт, — але він не хотів запізнюватися на поїзд, й тому вирішив не зважати на гнів Церніка.
— Оце так так! — вигукнув Цернік. — Ви просто неможлива людина! Навіщо вам здався Шпенглер? І невже ви вчите французьку мову лише задля того, щоб читати Кокто і Жіроду?
— Дайте мені спокій, — відказав Гольт. — Завтра я зайду до вас.
— Який у вас вигляд! Ви що, стомилися? — запитав Цернік. — Втома — це не що інше, як гостра недостатність кофеїну!
— Я поспішаю на поїзд, — сказав Гольт, — а ви, безперечно, хочете поговорити з батьком. Він у себе в лабораторії.
Гольт сів у приміський поїзд і ввечері вже стояв на березі озера, на містку, до якого прив'язують човни, й дивився на блискучу водну гладінь, у якій віддзеркалювались зелені гори і жовтувате сяйво вечірнього неба. Зараз, серед тижня, тут панувала тиша. Коли стемніло, соловейко вже не тьохкав — він співав, мабуть, тільки до червня, а потім надовго замовкав.
Гольт пішов до себе в номер. Електрика, певна річ, була вимкнена, і хазяїн приніс йому свічку. Гольт сів за стіл, розкрив книжку і, підперши голову кулаками, заходився читати.
«Привид бродить по Європі — привид комунізму, — читав він. — Всі сили старої Європи об'єдналися для священного цькування цього привиду…»
Холодна, гнівна пристрасть цієї книги полонила Гольта. Кожне слово, кожна думка викликала в нього хвилювання. Кожна фраза вражала силою правди, яку він так довго шукав і на яку натрапив зовсім несподівано.
«Історія всіх суспільств, що існували до цього часу, була історією боротьби класів».
Свічка погасла, Гольт попросив принести йому ще одну і читав, читав, читав. Він спершу пробіг очима текст до кінця, потім почав читати вдруге, тепер уже не поспішаючи, старанно вдумуючись у кожне слово, аби дійти суті кожної думки. Він знову і знову натрапляв на сповнені пристрасті й натхнення місця. Епоха буржуазії, два великих класи, що протистоять один одному, ніяких інших зв'язків між людьми, окрім байдужого, голого розрахунку, усі сфери діяльності розвінчані, процес розкладу панівного класу… Він ще і ще раз перечитував окремі сторінки, аж поки знову не дійшов до кінця. «Нехай пануючі класи тремтять перед Комуністичною Революцією, — читав він. — Пролетарям нічого втрачати в ній, крім своїх кайданів. А здобудуть вони весь світ».
Коли він погасив недопалок свічки, надворі вже займався день. Гольт, украй стомлений, заснув. Через кілька годин він прокинувся і зійшов униз до берега. Він скочив з човнового причалу в озеро і поплив; з чистої холодної води Гольт виліз лише тоді, коли зовсім замерз.
Сидячи там, де висіли роги і карти для скату, неподалік від напханого тирсою чучела, він поснідав. Господар за сніданок не взяв карток, зате заправив багато. Думки Гольта весь час витали навколо книги.
Гольт вирушив на залізничну станцію. Часу в нього було досить, і він помандрував далекою обхідною дорогою через ліс. Йдучи долиною, задумливо дивився на схили гір, а зійшовши на гору, якийсь час милувався краєвидом, дивився на широку долину, що простяглася перед ним. Спогади і думки приходили на зміну одні одним, думки викристалізовувались і перепліталися з спогадами, наче камінці мозаїки, а весь його досвід, усе, що він пережив, набуте з такою гіркотою пізнання і вся ота безліч запитань, на які і досі не було відповіді, — усе це зливалося в одне ціле з тією правдою, із живим світом, що розкрилися перед ним у сяйві нового дня.