Повернувшись до міста, Гольт одразу пішов до Церніка. Учора в нього була потреба побути наодинці з самим собою, а сьогодні він просто не міг не поділитися з кимось своїми думками.
Надворі бруківка аж пашіла від спеки, а в кімнаті Церніка було холодно й похмуро, тут панувало страшне безладдя. Невелика поличка торшера правила Церніку за письмовий стіл. На підлозі навколо нього валялися списані аркуші паперу, розкриті книжки, картотечні ящики і цілі стоси природничо-наукових журналів.
— Ага, це ви? — сказав Цернік, кинувши стомлений погляд на Гольта. — Якщо ви маєте намір забирати в мене час Шпенглером або отим філософствуючим математиком Лаутріхом, то вам кави не буде, вип'ю сам останню чашку! — 3 цими словами він поставив на плитку воду і заходився вишкрябувати з банки рештки кави.
— Ви дали мені «Прощання» Бехера, — сказав Гольт. — Я досі ніяк не міг збагнути, чому ця книга справила на мене таке враження. Не так уже й важко зрозуміти визначні події — війни, революції,— осмислити їх як виявлення історичного розвитку, хоч мені це далося не відразу. Значно важче осмислити свою особисту долю… коли можна так сказати, як вияв епохи. Нині я намагаюсь зрозуміти те, що називають «своєю» долею, у зв'язку з великими історичними процесами, і до цього мене спонукав роман Бехера. Але мені не давало спокою одне давнє питання, — питання про моє дотеперішнє життя, про закономірність історичного розвитку.
— Ага! А хто мені наказував тримати язик за зубами? — вигукнув Цернік, заварюючи каву. — Хто, коли я тільки згадував ім'я Маркса, негайно затикав мені пельку: «Не хочу слухати про політику?!»
— Я навіть не уявляв собі, що це за людина, — мовив Гольт. — Я гадав, що твори Маркса — це щось на зразок передових у газетах. Тож не дивно, що в мене не було великої охоти вивчати цілі томи подібних творів. Але сьогодні вночі я прочитав «Маніфест».
Цернік нічим не виявив свого здивування. Він лише підніс чашку до рота і явно пожвавішав.
— Хотів би я знати, який ідіот поширив чутки, що кофеїн — отрута!
— Та ви мене зовсім не слухаєте, — обурився Гольт. — І відколи ви почали вдаватися до таких крутих висловів, як «затикати пельку», «ідіот»?
— Почитали б ви полемічні твори вульгарних матеріалістів, — відказав Цернік. — Там зустрічаються ще й не такі перли! — Він спорожнив чашку, і тепер настрій у нього був бадьорий і задерикуватий, тоді як Гольт, випивши склянку надміру міцної кави, відчув, що його серце мало не вискочить з грудей.
— Отже, ви прочитали «Маніфест», — сказав Цернік. — і І чого ви хочете від мене?
— Нічого, — буркнув Гольт і раптом загорлав: — Я хочу вам сказати, що в мене все нутро перевернулось! Цернік, ви навіть гадки не маєте, що я пережив! Ми блукали в темряві з зав'язаними очима, і коли я думаю про те, що ця книга була написана і опублікована значно раніше, ніж нас змусили повірити в усі оті байки про расу, германську кров і нордичний тип, — зовсім перестаю будь-що розуміти! Як це могло статися?
— Колись ви й це зрозумієте, — сказав Цернік. — Істині часом важко доводиться пробивати собі шлях, це ви бачите з власного досвіду. Зручна й улеслива брехня людьми сприймається охоче, а сувору правду вони зустрічають в штики.
— «Сувору правду», — повторив Гольт, — я розумію вас. Ви маєте на увазі те, що випливає з самого життя. Логічний висновок з того досвіду, який набула людина в процесі свого життя. — Гольт провів рукою по волоссю. — Сьогодні вночі був момент, коли я був у відчаї. «Маніфест» по-справжньому збентежив мене: я побачив себе приреченим на загибель, так само, як і весь отой світ, у якому я народився і виріс, з усіма моїми поглядами й уявленнями. Але потім я натрапив на фразу, у якій говориться про невеличку частину панівного класу, яка пориває із своїм середовищем і приєднується до революційного класу… От ми й повернулися знову до «Прощання», до слів Бехера «стати іншим». — Він устав. — Годі цих розмов. Дайте мені ще щось із творів Маркса, Енгельса. Я надто довго блукав у пітьмі. І не хочу більше звертати із знайденого шляху.
Цернік почав ритися у книжках, що стояли на хистких полицях; він робив це обережно, бо вся ота ненадійна дощана споруда кожної миті могла звалитись йому на голову. Він простягнув Гольтові кілька книжок.