Готтескнехт простягнув Гольтові руку.
— Вам довелось прочитати мені цілу лекцію… У всякому разі, мені було цікаво почути вашу думку. Вітайте Гундель і Шнайдерайта.
— Одне запитання, — зупинив його Гольт. — Ви дали їм квитки в театр з певним заміром, чи не так?
— Вам, напевно, це здається банальним, — відказав Готтескнехт. — Але доля великих пам’яток культури все-таки не дає мені спокою! Я хочу, щоб література жила в людях, а не в музеях.
— І саме Шіллер! — сказав з докором Гольт. — Ви легковажні, пане Готтескнехт! Це може видатися підозрілим.
Від будівлі театру лишилась лише цегляна коробка, завалена обгорілим щебенем і заржавілими стальними балками. Театральна трупа грала в приміщенні колишнього приміського театру вар'єте. Сьогодні, як і щовечора, зал був повен: жінки й дівчата в старих полатаних сукнях, чоловіки в геть виношених костюмах із штучного волокна або в перефарбованих військових формах та солдати і офіцери окупаційних військ у формі захисного кольору. Серед них сиділи й Гундель з Шнайдерайтом.
Для Гундель тут усе було нове, цікаве, і вона з нетерпінням чекала початку вистави. А Шнайдерайт прийшов з твердим наміром не дати себе пошити в дурні. Хіба п’єса, хай навіть великого письменника, не могла бути свого роду опіумом для народу?
Шнайдерайт узяв програму і заходився, вивчати дійові особи.
— Отже, сьогодні покажуть виставу про графів і графських синків, про байстрюків якогось дворянина та про «лібертинів», тобто, згідно з приміткою, про «розпутних людей». «Даніель — старий слуга в домі Моорів», — читав Шнайдерайт. — Про класову свідомість старого слуги годі й питати. А ось і світло погасло.
Піднялася завіса. Зі сцени війнуло прохолодним, чужим духом. Шнайдерайт легенько подався вперед.
Крісло-гойдалка. Якийсь старий. Так, це він, Максиміліан, можновладний граф фон Моор. Сиве волосся, вкрите зморшками чоло — власне, він зовсім не скидався на глитая. Але благочестивою маскою Шнайдерайта не обдуриш. Граф був старий, немічний, хворий, він говорив тремтливим старечим фальцетом. Може, тут хочуть зробити з феодальної патолочі мучеників, жертв земельної реформи? Старий непокоївся за свого сина Карла, про якого саме в цю мить надходить звістка. Листа приніс Франц фон Моор, вдягнений у барвистий халат. Спершу він був відійшов трохи вбік, щоб проронити сльозу жалю за своїм загубленим братом. До Франца Шнайдерайт відчув огиду з першої ж миті. У всякому разі, прославляти поміщиків у цій п'єсі не будуть.
— Судячи з листа, брат Карл в Лейпцігу дійшов до краю в своїх ганебних вчинках. — Шнайдерайт похитав головою. — Сорок тисяч дукатів боргу! Бачиш? Старий, незважаючи на свою шляхетну бороду, вижав їх, певна річ, із своїх селян! Карл зганьбив дочку якогось банкіра і вбив на дуелі її коханого, а потім разом із сімома поплічниками втік від руки правосуддя… На щастя, в нашій країні покладено край підступній діяльності різної патолочі.
Але тут Шнайдерайт наразився на протиріччя: тоді як франц і старий у себе вдома з молитвою на устах підносились душею до бога й насолоджувались книгами святих проповідей, Карл, що завжди тікав від церкви, наче злочинець од в’язниці, кидав свої гроші першому-ліпшому жебракові. Усе це зовсім не в'язалося з боргами і вбивством! Схоже на те, що це попівська п'єса, яка мала застерігати від згубних наслідків безбожництва. Проте швидше Франц був застереженням проти згубних наслідків святенництва. «Недоліки», що їх Франц закидав своєму братові: запальність, одвертість, чулість і чоловіча мужність — надавали Карлові особливої привабливості! Лейпцігські злочини пасували значно більше Францу, святенникові, який нарікав на те, що його завжди вважали «пісним сухарем, холодним дерев'яним Францом…» Хто зна, може, цей негідник сам вигадав того листа!» — подумав Шнайдерайт. Чимдалі ставало усе очевиднішим, яку користь він міг з того мати: «А що, коли б ви одреклися від цього сина?» Негідник прагнув успадкувати графський титул і маєтність, ото і все! Невже ж таки старий не помічає, яку підступну гру з ним затіяли? Ба, він навіть доручає цьому мерзотникові написати відповідь Карлу! Може, старий з глузду з'їхав? Адже, окрім нього самого, вже ніхто з його оточення не сумнівається в тому, що Франц задумав щось лихе.
І дійсно. Ледве старий вийшов з кімнати, як негідник перестав лицемірити. Він закутався у свій барвистий халат, сів у кріс-ло-гойдалку і, погойдуючись, заходився барабанити пальцями. На обличчі в нього застигла крижана посмішка. Він зізнався, що підробив листа, зізнався також, що незадоволений природою. Чому він не єдиний син, чому не першим вийшов з черева матері? У цього хлопця була огидна манера висловлювати свої думки. Він мав винахідливий розум, але ні крихти совісті. Франц розкрив свої карти: «Я повириваю з коренем усе, що стоятиме на моєму шляху до влади. Я мушу бути володарем!» Франц показав своє справжнє обличчя. Завіса опустилася.