Завіса опустилась, і Шнайдерайт опам'ятався.
Перерва швидко закінчилась. Пролунав дзвоник, знову до залу заспішили глядачі. Коли погасло світло, Гундель узяла Шнайдерайта за руку, їй дуже кортіло дізнатися, що робитиме Амалія. Зараз вона побачить. Замок Моорів. Гундель одразу збагнула: Амалія не хоче знати Франца. Вона любить Карла і, напевно, розірве павутину брехні, і все обернеться на краще. Навіть зовнішністю вона вирізнялася серед оточення. Франц, який завдяки своїй підлій брехні і підступам домігся високого становища у батьківському домі, хизувався у новому халаті, розшитому сріблом і шовком. На Амалії, навпаки, було темне, похмуре вбранні із разком перлового намиста. Вона гордо тримала голову. Золотисте волосся її сяяло. Вона викликала до себе довір’я, була гарна і сильна. Можливо, їй бракувало тільки тепла і зворушливої безпомічності. Горда дочка дворянина, безперечно, нікого не боялась, і жахлива самотність, що огортала її своїм холодним диханням, не могла захитати впевненості Амалії. Лицемірний Франц, що з таким святенницьким виразом на обличчі вдавав із себе людину, якій завдали болю, в очах Амалії не витримував ніякого порівняння із його братом, якого і прокляв батько. Амалія на залицяння Франца відповіла зневагою і назвала його справжнім ім'ям — чудовисько. Вона гордо зізналась, що кохає Карла, зізналась, може, трохи демонстративно, але такий уже в неї характер, вона була балакуча дівчина. У тому, що її благородного, прекрасного Карла прокляв батько, винен, певна річ, тільки її дядько, старий граф… В серці Гундель заворушився неспокій: невже Амалія не розуміє, яку роль зіграв Франц? Невже вона так і не поговорила із старим Моором про Карла? Чому вона не виблагала Карлові прощення? Невже й вона повірила в оті брехні Франца? Інакше навіщо їй слухати, як Франц безсоромно гудить свого брата. Амалія хоч і пізно, але розгадала, що Франц хоче лише принизити брата. Коли негідник зрозумів це, він закрив обличчя і… що це, що це таке: він плаче? Франц раптом почав проклинати тирана-батька, котрий завдав горя кращому із своїх синів? Так, але… Гундель, так само, як і Амалія, здивовано дивилась на Франца, який запевняв, що своїми наклепами він прагнув лише випробувати кохання Амалії, що буцімто Карл, прощаючись, доручив йому, Францу, захищати свою кохану… Це вже було занадто! А коли хитрість не вдалася, чудовисько почало загрожувати: мовляв, Амалія ще затремтить перед ним! Та вона його не злякалась. До погроз вона вже звикла. Амалія зірвала з себе намисто і жбурнула його до ніг Францові. Але Гундель задоволення не відчула: для порятунку Карла нічого не було зроблено, абсолютно нічого.
Темрява огорнула замок, минав час, дорогоцінний час — тижні, місяці. Гундель полегшено зітхнула. Франц і досі нічого не домігся. Карл зник без вісті. Тепер на шляху у Франца до влади стояв лише старий граф.
А старий, що саме спав у своєму кріслі, був і справді зовсім немічний; Амалія сиділа біля нього і, сама страждаючи, за всяку ціну намагалася уберегти старого графа від будь-яких хвилювань. Гундель розчарувалася. Якщо Амалія не вірила наклепам, то чому вона не умовила графа повернути в дім Карла? Вона вірила у порядність Карла, вона мріяла про нього, але тільки грала на клавесині, співала пісень і нічогісінько не робила! А треба було діяти, бо Франц уже привів гінця, замаскованого виродка на ім'я Герман, що розповів довжелезну вигадану історію про війну між Пруссією та Австрією, сенс якої зводився до того, щоб повідомити про смерть Карла.