Це був Хрістіан Феттер.
Гольт дивився на нього, як на привид. Феттер одягнений був у демісезонне пальто та широкі штани і мав загнаний, обшарпаний вигляд. Капелюх він насунув низько на чоло. В його дитячому обличчі, перекошеному страхом, тепер не було ні кровинки, він був чимось наляканий. Приклавши палець до губів, Феттер прошепотів:
— Я зайшов у будинок так, що ніхто не бачив! Та не строй ти таких мін, не дивись так на мене, мене справді ніхто не бачив!
Гольт був вкрай здивований, і, щоб трохи отямитися, йому потрібен був якийсь час. Так, Феттера розшукують, його розшукують за вбивство…
Феттер, і досі тримаючись за ручку дверей, шепотів:
— Я переховувався на Заході, але там вони ганяються за мною немов скажені, бо в Кельні я провернув справу з ювеліром… Я сподівався, що тут за цей час усе мохом поросло, адже моя справа не політична. Але… — шепіт Феттера став зовсім хрипким, і на його обличчі відбився відчай, — але й тут також скрізь порозставлено пастки. Мені здається, що на вокзалі хтось впізнав мене. Я мушу зникнути, розумієш, Вернер, мушу! Та скажи нарешті що-небудь!
Гольт лише мовчки дивився на нього.
Феттер, охоплений відчаєм, перестав шепотіти і заговорив голосно:
— Сховай мене, Вернер… прошу тебе! — А потім іще голосніше: — Лише на кілька днів! Адже сховаєш, правда? — І раптом він закричав, не тямлячи себе від страху: — Друже, Вернер, ми завжди були з тобою разом!.. Ти не виженеш мене! Не залишиш у біді давнього друга! Поможи мені, старий вояче, адже ми завжди були друзями!
Гольт встав. Феттер був його минулим, і це минуле переслідувало його, не одпускало від себе, знову і знову штовхало на хибний шлях. Але цього разу він не зробить помилки! Добре, що він побачив своє минуле в людській подобі, що до нього можна навіть доторкнутись. Добре, що чоловік, який стояв зараз перед ним, заклинав його колишньою дружбою, що була найбільшою, смертельною помилкою.
— Ти віддасися в руки поліції,— спокійно сказав Гольт. — Коли ти прийдеш до них добровільно, можливо, вони це тобі зарахують як пом’якшуючу обставину.
Феттер, ніби маючи намір утекти, озирнувся на двері.
— Ти збожеволів! Вони, чого доброго, видадуть мене Іванам, — адже я тоді був у російській військовій формі…
В серці Гольта раптом спалахнула лють. Водночас він відчув жалість до Феттера, співчуття до цього товстуна, вічної дитини Хрістіана.
— Заховай мене! — благав Феттер. — Усього на кілька днів, а там я знову перейду кордон і поступлю в Іноземний легіон!
Лють узяла верх у душі Гольта. Феттер нарешті збагнув, що тут нема на що сподіватись, і вираз його обличчя враз так змінився, що Гольт навіть злякався. Йому стало страшно. Доведений до відчаю і загнаний у глухий кут, Феттер був справді страшний. Гольт кинувся до нього і з усієї сили вдарив його. Феттер прикривався і відповідав на удари лише лівою рукою, а правою потягся в кишеню пальта. Він заточився до дверей, і в його руці з’явився пістолет. Гольт ухопив його за зап’ястя і підставив ногу. Обидва повалились на підлогу. Гольт, не відпускаючи Феттера, продовжував гамселити його в обличчя.
В цю мить двері розчинилися. Гундель!
— О боже, Гундель, біжи за поліцією, та біжи швидше!
Гундель заціпеніла від жаху, але, опам’ятавшись, зробила
саме те, що слід: вона з усієї сили наступила на руку Феттера, і той нарешті випустив пістолет. Гольт намацав зброю і вдарив нею Феттера по обличчю. Феттер скорчився і втратив свідомість. Гундель вибігла з кімнати. Гольт схопився, повернув запобіжник і загорлав:
— Годі, вставай!
Феттер підвівся, обличчя його було закривавлене. Важко дихаючи, він сперся в кутку біля дверей на стіну і хотів було щось сказати, але Гольт, не тямлячи себе від ненависті і жалю, загорлав на нього:
— Бандюга!.. Злочинець!.. Скажи спасибі, що я тебе не застрелив. Адже це був би вимушений захист. І собака не гавкнув би… Ех, Феттер, Феттер, чому все так обернулось? Боже, що ти накоїв…
В цей час знадвору донісся звук поліцейської сирени. Гольт сперся на стіл, рука з пістолетом опустилася, горло йому здавило.
— Отак ми кінчаємо… Хрістіан, що ти накоїв…
В кімнату вбігли поліцейські, на Феттера наділи наручники і вивели його. Гольт кинувся в ліжко, зарився обличчям у ковдру і навіть не відчував, що Гундель гладить його по голові.