Феттер голосно висякав носа.
— Перестань! — шикнув на нього Вольцов. — Зараз дисципліна — найважливіше!
— Як сказав кілька днів тому у своїй чудовій промові фюрер відносно повітряної війни, «ми проводимо підготовку таких технічних і організаційних заходів, які дозволять нам не тільки покінчити з ворожим повітряним терором, а й помститися за нього!» А до того часу вам, друзі, випало щастя захищати повітряний простір Німеччини! — Стукаючи чобітьми, банфюрер зійшов з трибуни і кожному зокрема потиснув руку.
Біля входу в зал стовпилися учителі. Доктор Ціккель ремствував:
— Кхе-кхе. Коли я, так би мовити, подивлюся на них… Адже це, так би мовити, ще зовсім діти, кхе-кхе… А їх уже беруть на війну, кхе-кхе. Горе, та й годі!
Вулицею поперед допризовників на вокзал поспішали батьки і родичі.
— Ні за що в світі не ходитиму більше ні до якої школи! — . заприсягався Вольцов.
Над площею пролунав дзвінкий, переливчастий свисток.
— Увага! В ряди шикуйсь! Струнко! Кроком руш! — скомандував Отто Барт. А на вокзалі чекала Ута.
Гольт крокував у колоні. Вони співали: «Нехай усе валиться й пада, ми будемо йти вперед…» До вокзалу вже недалеко. Підійшов поїзд. Нарешті Гольтові вдалося вийти з рядів. Він шукав Уту. Вона стояла осторонь, далеко від натовпу, біля темних кущів бирючини, що відділяли площу від вокзалу.
— Раніше я не міг дочекатись, коли ж нарешті мене пошлють на війну, а тепер хотілося б залишитися з тобою, — сумно сказав Гольт.
— Тобі б скоро надокучило одне й те ж саме! — сказала Ута, уникаючи його погляду.
Засвистів паровоз. Поїзд рушив. У правій руці Гольта, яку міцно стиснула на прощання Ута, залишилася маленька картонна коробочка. Він насилу вирвався з її обіймів, перестрибнув через кущі, швидко перемайнув площу і вже на ходу вчепився на поїзд. Гомулка втяг його у вагон.
В проході хтось кричав: «Екстрене повідомлення! Повітряний десант звільнив дуче!» Гольт чув ці слова, але ніяк не міг збагнути їх змісту.
Поїзд повільно, як черепаха, повз у гори. Гольт стояв у проході. Поряд з ним — Гомулка, якийсь похмурий і, здавалось, заціпенілий.
Гольт відкрив коробочку. На чорному бархаті лежав золотий карбований хрестик з ланцюжком. Гольт насилу розібрав дату «1692» і вигравіруваний дрібненьким старовинним шрифтом напис: «Наш бог — любов, любов’ю тримається світ. Щасливою була б людина, якби кохалася повік».
Це все, що залишилося від неї. І ще спогади.
За вікном вагона тяглися гори. Внизу виблискувала голубою стрічкою ріка. Поїзд, набираючи швидкість, опускався в долину. Гольт рвучко відчинив двері купе і, зайшовши, сів у кутку. Засинаючи, він почув слова Феттера:
— Тепер ми вільні, як оті флі-бус-тьєри!
ЧАСТИНА ПЕРША
1
Місто вражало своєю непривітністю. Гір тут не було. Лише далеко на горизонті тяглися невеличкі пагорби. Розгублені й невеселі юрмилися колишні семикласники перед вокзалом — похмурим цегляним будинком, над плоским дахом якого стояло передвечірнє сонце.
В наказі зазначалось: «Сто сьома батарея третього важкого зенітного артилерійського полку протиповітряної оборони країни. Велика арена». Це звучало таємниче. Вольцов запитав у перехожого, як туди пройти.
— Велика арена? Це — стадіон, дуже далеко за містом.
— От тобі й маєш, — розчаровано промовив Гольт, звертаючись до Гомулки. — Я уявляв собі бозна-що. А це звичайнісіньке футбольне поле. — «Чому ж нас ніхто не зустрічає?..» — подумав він. Ще ніколи він не відчував себе таким самотнім, як після прощання з Утою.
— Я і кроку більше не ступну, поки за нами не прийдуть! — заявив Вольцов. — Адже вони знали, що ми повинні приїхати.
Гольт, Гомулка, Феттер і Цемцький трималися Вольцова, до них приєднались Рутшер, Вебер, Бранцнер, Кірш, Глазер, Гутше, Катнер, Мебіс, Шахнер і Тіле. А почет Надлера — Шенке, Шенфельд, Шульц, Груберт, Гампель, Кібак, Клейн, Кульман,
Еберт, Кунерт і Шлем, — ніби змовившись, заявили, що краще вони підуть на свою батарею пішки. Надлер, у формі гітлерюгенду, з зеленим командирським шнурком, наказав своїм хлопцям шикуватись, і незабаром невеличка колона зникла за рогом вулиці.
— Ну й нехай ідуть, підлабузники прокляті! — зневажливо махнув рукою Вольцов. Він якусь мить подумав, потім пішов до телефонної будки.
Гольт сидів за кухлем пива, не прислухаючись до розмови. Він і досі був під враженням розлуки. «Ніхто не знає, що станеться з нами…» Ось уже й розкол намітився. Досі тільки залізний кулак Вольцова підтримував у класі єдність. Вся оця малеча, що сидить за столиками, ще вірить у могутність Вольцова, але кожен з них відразу ж перемайне в інший табір, якщо це виявиться вигідним. На Гомулку можна покластися. Він ніколи не відмовиться від мене і Гільберта. Феттер також, цей ходить за Вольцовом, як вірний пес. А Цемцький? Хто його знає?»